Малярчук Тетяна Володимирівна — авторка прозових творів та публіцистики.

Майбутня письменниця з’явилася на світ в Івано-Франківську 1983-го року. Певний період часу проживала в місті Красноярськ. Філологічну освіту здобула в Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника. По закінченню «альма-матер» отримала «червоний» диплом.

Потім мешкала в столиці. Від 2011 року Тетяна та її чоловік Міхаел Штіллер переїздять на постійне місце проживання до столиці Австрії — Відня. Авторка зауважує, що її життя не є повністю відірваним від Батьківщини, хоча б тому, що вона працює в чотирьох стінах за комп’ютером, тож географічне положення її офісу не так і важливе.

Не зважаючи на успішність її літературних творів, Таня Малярчук не говорить про себе як професійного літератора. Одного разу вона сказала, що мала аж дві варіації розвитку подій: перший — вона з’їде з глузду, а другий — буде професіоналом своєї справи. Письменниця вибрала правильний другий варіант.

Таня Малярчук написала низку книг, серед яких: «Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи» (цей твір був висунутий Павлом Загребельним на здобуття Шевченківської премії). Читачам також припали до душі наступні твори: «З гори вниз. Книга страхів», «Як я стала святою», «Біографія випадкового чуда» та інші.

Таня Малярчук є лауреатом літературного конкурсу «Книга року Бі-бі-сі-2006» з романом «Забуття», в якому головний персонаж — український історик та політик В’ячеслав Липинський.

Твори малої прози авторки вже читають в усьому світі в перекладах іноземними мовами, такими як польська, румунська, німецька, англійська, російська і білоруська. Оповідання та есеї неодноразово виходили друком на шпальтах часописів «Березіль», «Четвер», «Сучасність» тощо.

Оповідання письменниці за назвою «Я і моя священна корова» включили в збірку «Найкраща європейська проза – 2013».

Австрійське видавництво «Residenz» видало дві книги Тані Малярчук в німецькомовному перекладі — «Говорити», 2009-го року, та «Біографія випадкового чуда» через чотири роки. 2016-го року вже Московське видавництво «АСТ» видало її книгу російською (переклад) «Лав-из».

2018-го року «Видавництво Старого Лева» видрукувало дебютну книгу Тані Малярчук для найменших читачів. Вона отримала назву ««MOX NOX», що перекладається з латині, як словосполучення «наступає ніч». Це захоплююча розповідь про химерну цивілізацію істот з руками-крилами, що стали жити в зруйнованих містах після зникнення людського населення.

Говорити про свою персону Таня не любить, так як і з’являтися на людях. Перша, ще дитяча, «проба пера» відбулася в шестирічному віці. Далі Таня писала вірші, але в старшій школі зрозуміла, що поезія — не для неї.

Знову почала писати після переїзду до міста Красноярськ, до якого вона поїхала для зміни обстановки. Таня зауважує, що сама собі нагадує власних персонажів — наївністю, балакучістю, вірою в найвідвертіші брехні, але не вважає, що це погано, навпаки жінка говорить, що бути скептиком і циніком — це не про неї, бо світло в очах і довіра і є справжнім сенсом. А ще авторка вірить у велику кількість забобонів, які сама ж собі і вигадала.

Жінка не здатна на підлість. «Я говорю в обличчя, а без присутності людини — ніколи!» Мститися Таня теж не вміє і не хоче. Відомі слова письменниці про те, що вона підставить і другу щоку, коли отримає удар по першій. А коли б вдарили і по другій, то відшукала б і третю, щоб підставити.

Українська культура бароко є буквально обожнюваною Танею Малярчук. Імена Зизанія Тустановського, Феофана Прокоповича, Дмитрія Туптала викликають в авторки море емоцій, і вона говорить, що думає про створення альтернативного історичного детективу про бароко.

Твори сучасної літератури читає не надто часто. Про Андруховича, Прохаська та Іздрика вона говорить, що й так зрозуміло про те, що вони гарні автори. З молодого покоління авторка прихильна до Катерини Калитко, Михайла Бриних, Олександра Ушкалова, за межами України — Джона Фаулза.

Для читачів Таня має незвичайну пораду — радить для читання класику, а не сучасні твори, бо «сучасна література втратила ґрунт під ногами».

Про що книги Тані Малярчук? Як каже сама авторка, розповіді про все на світі, розповіді та деталі, адже саме останні роблять її твори живими, ніби візуалізованими. Героями її творів є реальні люди, події ж в них є іноді вигадкою, іноді заснованими на справжніх подіях. Письменниця сама говорить про автобіографічний характер низки її творів.
Їй вдається писати про всі ті речі, що реально оточують нас в повсякденному житті — назви гір, рік, супермаркетів, церков, доріг, міст, сіл, всі вони справжні, та раптово до звичайних життєвих рамок влітає купа безладу, і читач змушений займатися розплутуванням безлічі вузлів філософського характеру. Її книги наповнені історіями про силу та слабкість, казка сплітається з чортівнею, мовчання зі сповіддю. Мова творів авторки не має зайвого і разом з тим чудова: діалоги є простими й глибокими, текст лаконічним, метафори свіжими.

Першою збіркою Тані Малярчук є невеличка книжечка, яка вміщує всього дві повісті «Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи». Мала літера починає кожен абзац, а коми взагалі відсутні. 2 твори, вміщені в збірку, спершу здаються зовсім непов’язаними, але зовсім скоро стає зрозуміло, що вони філігранно сплелися воєдино.

Назва першої повісті — «Троянда Адольфо». Твір є не чим іншим, як красивою та сентиментальною історією про юну Барбару (Варвару) та її нерозділену любов, яку вона відчуває до значно старшої за неї жінки, що є напівбогинею. Відчуття провини за заборонені почуття з’їдало головну героїню зсередини, тож вона змогла покарати себе і заслати в Сибір. Там їй випадає згадати історію родини — про ненависть та несправедливість.

«Ендшпіль для Лізи» є другою повістю збірки. Як зауважує журналістка О. Северин, це розповідь про нещасливу любов Лізи, а також родинна сага, яка наповнена ненавистю та нерозумінням, аж ніяк не любов’ю. Коханням Лізи став одружений чоловік. Та за ці почуття Лізі доводиться боротися не тільки з суперницею (колишньою дружиною), а й зі своїми родичами. Та в цій боротьбі її перемагають, оскільки моральні цінності їхньої родини вважаються більш важливими, ніж свобода та кохання. Ліза вирішує стати самогубцею. Останньої ночі перед запланованим страшним вчинком вона згадує всі найбільш значимі події в житті. Саме ці згадки допомогли дівчині передумати. Тож є користь від періодичного занурювання в спогади та власні відчуття. Друга повість є автобіографічною, оскільки в Тані було кохання до одруженого чоловіка.

Збірка «Згори вниз. Книга страхів» — реанімування сюрреалізму в українській літературі. До її складу входять однойменна повість та оповідання. Про всі події розповідає головна героїня повісті. Їй випадає втекти від самої себе та від всього рутинного в напрямку гір, а саме до високогірного карпатського села Дземброню. Дівчина має на меті звільнитися від власних страхів та прийняти розуміння того, що має далі існувати, але уже без грішного, недозволеного кохання. Дівчина селиться в закинутій будівлі, у якій з нею відбувається щось дивне, що не підлягає ніяким поясненням.

Ця книга Тані Малярчук наповнена реальністю, містикою, снами, спогадами, видіннями, чортівнею, людьми, що не говорять і котами, що, навпаки, розмовляють.

Головній героїні поступово вдається зростися з оточуючою природою. Ще одним повноцінним героєм історії є Карпати.

Новели, вміщені в книзі, засновані на реальних подіях. «Книга страхів» зовсім не страшна, а навіть світла та весела. Вона буде до вподоби як читачам-підліткам, так і людям дорослого віку.

Книжка «Як я стала святою» насичена елементами українського, скандинавського та арабського фольклору, англійського детективу, високих та низьких жанрів драматургії бароко.

Головна героїня тексту «Комплекс Шахразади» — Ліза — мешканка великого будинку над рікою Бистриця — «Пансіонату мадам Воке». Коли річка розливає свої води, то заливає підвальне приміщення її будинку та перші поверхи. Тоді Лізі доводиться спускатися снідати на каное. Мешканці Лізиного будинку є досить дивними людьми. До прикладу, Григорій постійно зайнятий читанням, хоч, виявляється, зовсім не вміє читати. Бальзак кожного дня вранці випиває близько трьох літрів кави, принесених Гарі та Григорієм, які хочуть, аби він проспав цілісінький день, а на ранок розказав, що йому наснилося. Ліза кожен ранок починає такою ж самою, які попередній. Всі мешканці обох статей, без виключення, кохають одну особу — Геру, що працює поштаркою. Вона доставляє їм кореспонденцію, ними ж і написану. «Комплекс Шахразади» насичений подіями, але в ньому відсутній сюжет. Спілкування між героями розкриває їхнє розуміння життя. Авторка майстерно відточила всі слова та фрази діалогів та монологів персонажів.

Книга «Звірослов» має велику кількість дійових осіб: сентиментальну та доброзичливу продавчиню випічки, бородату консультантку зоомагазину, старіючу медсестру, рішучу викладачку, пенсіонерку, а також курку, медузу, собаку, щура… Авторка переконана, що людина є не менш екзотичною істотою. Коли відчувається загроза, однаково лякаються та не знають в якому напрямку треба втікати і люди, і кури. Письменниця нагадує казкову фею, що останньої миті встигає простягнути руку допомоги до маленьких людей та надати їм сховок, хоча б в «енциклопедичному» збірнику.

Таня Малярчук любить власних персонажів і ніби закликає в кожному творі: «Любіть людей».

«Диво має бути від віри, а не віра — від дива». Цю фразу колись сказав філософ Микола Бердяєв, а на сьогодні її прив’язують до книги письменниці «Біографія випадкового чуда». Тут якраз і розглядається віра та диво. Ці поняття органічно вплетені авторкою в тло досить банальної історії. Головна героїня Лєна далека від віри й від Бога, але переконана, що дива таки трапляються і що прийде день коли вона виросте великою людиною. Одного моменту Лєна приймає рішення, що вона без проблем стане сама творити дива. Їй навіть спало на думку дати оголошення в газету про свої «послуги»: «Творю дива. Недорого». Та бізнес-план не спрацював — перестали люди вірити в диво… Проте Лєна переконана, що всі мають вірити в добро, яке є не чим інакшим, як різновидом див, та і в цьому дівчина зазнала фіаско.

Дивакуватість Лєни полягає зовсім не у вірі в диво, а в незвичній поведінці, дитячих думках. Весь свій життєвий шлях Лєна робить добрі справи: годує жебраків, веде боротьбу за справедливість тощо. Та жінка так і не починає вірити в Бога, а посеред життєвого шляху стає пацієнткою психлікарні. Можливо, письменниця хоче донести до читача, що віра є дуже важливою (навіть якщо йдеться не про віру в бога, а саме поняття), а також потрібно від чистого серця бажати творити добрі справи й лиш тоді людині, певно, вдасться досягти вознесіння.