У місті Катеринославі, восени, а саме, 10 жовтня 1894 року з’явився на світ хлопчик Віктор Петров (він стане найбільш відомим під основним псевдонімом Віктор Домонтович). Батько його був священиком, людиною освіченою і дав синові хорошу освіту. Життя склалося так, що майбутній письменник зростав у Одесі. У віці 19 років він закінчив своє навчання у Холмській чоловічій гімназії та вступив до Київського університету на факультет філології. Віктор був здібним і працьовитим студентом. Зарекомендував він себе досить гарно в цій ролі, а в завершення навчання блискуче написав свою першу наукову роботу про Н. М. Язикова. Дипломна робота справила гарне враження на педагогічний колектив університету і В. Петрова залишають в університеті як професорського стипендіата.
Починаючи з 1920 року він працює в Етнографічній комісії Української АН. Стає співредактором «Етнографічного вісника». Літературні спроби Домонтовича почалися давно, а у період 20-х років він пише як неокласик. І стає досить популярним. Спілкується з багатьма письменниками та поетами. Знайомиться з Миколою Зеровим, а згодом — з його дружиною Софією. Ця дівчина справила на нього досить сильне враження, він закохався. Цей порив його душі виявився взаємним. У них почався роман. Мине декілька десятків років, доки ці стосунки, такі бажані і заборонені, перейдуть у шлюб, аж у 1957 році.
Віктор Петров був дуже цікавою і різносторонньою особистістю. Наукова діяльність його у сфері філології весь час продовжувалася. У віці 34 років він отримав ступінь доктора філологічних наук, успішно захистивши дисертацію, присвячену життєвому та творчому шляху Пантелеймона Куліша.
Але через невеликий проміжок часу відбулася досить негативна подія в житті В. Домонтовича. Його було пов’язано з діяльністю фіктивної Спілки визволення України. У зв’язку з цим, його було знято з посади та понижено до наукового співробітника.
На початку 40-х років невеличкий проміжок часу письменник працював на посаді керівника Інституту українського фольклору. Під час Другої світової війни видає часопис «Український Засів».
Наприкінці війни В. Петров опиняється у Німеччині. Деякі джерела говорять про те, що його діяльність там була пов’язана з Українським науковим інститутом в Берліні. Інші — про те, що ця людина була не тільки філософом, літературним критиком, істориком, археологом та культурологом, а ще й шпигуном. Начебто під час війни В. Домонтович, проживаючи у Харкові, був неодноразово помічений в офіцерській формі німецької армії. Хоча цей факт дехто також пов’язує із простою зрадою Батьківщині. Але це не зовсім логічно, якщо взяти до уваги наступний факт із його життя. Живучи та працюючи на території Німеччини, письменник у 1949 році раптово зник. Вважалося довгий період, що він убитий. Та через деякий час виявилося, що В. Петров живий і спокійнісінько працює на території СРСР. Звичайно, у той час просто повернутися на територію Радянського Союзу з Німеччини було неможливо. Тому відкидати версію про шпигунську діяльність письменника не варто, хоча документальних доказів знайдено так і не було.
Існує також розповідь про те, що саме завдяки слову Петрова не було знищено народність караїмів. Говорять, що німці скликали нараду, у якій ішла мова про знищення даної народності, оскільки їх пов’язували з євреями. Та знаний історик Петров взяв слово і довів, що ці народи між собою не пов’язані. Таким чином, він врятував величезну кількість невинних людей від смерті.
Великим літературним здобутком Віктора Петрова, чи Віктора Домонтовича, чи Віктора Бера, чи Бориса Веріго стало те, що ним було започатковано жанр інтелектуального роману в українській літературі.
Помер письменник 1969 року. Похований на Лук’янівському кладовищі у Києві.