Григорій Сковорода учив, що всяка природа є дуалістичною – видимою і невидимою. Цей закон варто тлумачити і щодо людської природи – кожна людина має своє друге невидиме «я», глибше і таємничіше від «я» видимого, повсякденного.

Перша поетична книга – завжди виклик літературному світу, і треба мати певну долю нахабства, аби зробити цей виклик. Втім, нахабства автору не займати – в літературних колах він уже відомий під іменем Яр Левчук як критик епатажний і безкомпромісний. Його манера різати правду-матку «в лоб» викликала до нього антипатію в багатьох, хоча за таку рідкісну відвертість критика уже слід поважати. В китайців є вираз: «Не боячись плахи ката, стягти імператора з коня» – саме цей принцип утілює молодий критик, наводячи своєю запальністю на думки про юних комунарів. Але нігіліст Яр Левчук – то лише видима, зовнішня природа авторового «я». Його невидиме «я» – поет під родовим ім’ям Ярослав Карпець, лірик з тонким душевним слухом і незахищеним серцем. Чи не дивно, що молодик, який безкомпромісно батожить сучасну літературу, у власних віршах асоціює себе із осіннім кленом:

Невже я стану осіннім кленом...

Шалений вітер відітне пуповину

І від гілок від дерев полину

Самотнім осіннім кленом...

Я знаю автора достатньо давно, пам’ятаю його перші проби пера, читані на літстудії, в яких мені вчувався відгомін поетів Розстріляного Відродження. Ми, молоді, захоплювалися їхньою творчістю, багато хто намагався їх наслідувати, не розуміючи, що найкраще наслідування – це продовження традиції, а не копіювання… І було дивно, що скептичний критик у своїх віршах раптово стає сентиментальним, як лунає чистий поетичний мінор:

я, немов, ведмідь

з незручними лапами

ледь-ледь наздоганяв

у танці твій стан гнучкий

і осоромився…

й не зміг

пити мед з рук твоїх

Ця поетична сповідь, написана нарочито просто, з мінімумом зображальних засобів, розкриває цілий шквал, що проходить душею закоханого, який, подібно до бальзаківського блазня, танцює над безоднею. Але поруч із подібними суворо-стриманими рядками зненацька зблискувало вигадливе намисто словесної гри:

я славлю ваші перса

хочу їсти два персики

класти голову на персидські килими

ваших грудей

Автору явно не чуже ніщо людське – еротика чи не улюблена його тема. Тема невзаємного кохання існує від сотворення світу й існуватиме, певно, до його кінця. Читаючи поему «Розлука» – перейнявся її настроєністю (сам не так давно пережив подібне), і таким самотнім і беззахисним видався мені ліричний герой. Згадалися рядки з Володимира Лучука: «На вітрі клен горить, а я // стою – гасить не вмію».

Втім, годі порівнянь, вони завжди суб’єктивні. Поети пізнаються у віршах, як друзі у біді. Поет Ярослав Карпець лише намічає дорогу – поезія його неоднозначна, а перша книга нерівна, як і належить бути першій книзі. Скажу лише, що мені видається доцільним той напрям, яким намірився іти автор – тема кохання, пейзажна лірика (майже відсутня в сучасній поезії), навіть пародійна інтелектуальність («Тексти», «Пародія на творчість поетес-постмодерністок»). Орієнтація на поетичну поезію (це не тавтологія) в епоху себецентричних верлібрів – незвично, але правильно. Поетичність має право на існування. Проте авторові слід краще розібратися самому в собі. Щиро, я прихильник не всіх віршів Ярослава. Ніяк не можу примиритися із грубою анатомічною образністю деяких віршів («Благословення на зачаття»), не розумію вульгаризмів типу слова «цицяри» в ліричному вірші. «Поручик, та ви пошляк!». Сподіваюся, це не про автора.

На початку збірки автор постає в образі осіннього клена, що поривається у політ. В кінці автор категорично заявляє:

Мене янгол одинокий
Покличе на пагорб високий
Я з ним полечу й не повернусь!!!

І я, стоячи на землі, хочу гукнути: Поете, не відлітай! Повертайся! Прошу тебе. Прошу як любитель поезії і як твій друг.

Дмитро Княжич

М. Київ
Буквоїд (http://bukvoid.com.ua/news/poetry/2013/05/02/152700.html)