"Вовків давно вже не має, вони лише у казках, нині люди як вовки..."

Книга болю, страждання та втрати...

1946р.  Вже начебто всі жахіття війни позаду...

А ніт! Голод, жорстокість та безглузді вбивства... існують і далі.

Східна Прусія окупована Червоною Армією. Сім'ї втратили своїх годувальників, немає й домівки над головою.

Діти стають живими мішенями у розвагах для радянських солдат. Все як на полюванні: бах - і нема. А що? Для солдат малі німчаки - це діти ворога, тих хто розпочав війну.

Жінки. Постійно у пошуках їжі для своїх дітей. Вони згрібають залишки їжі у їдальні після солдат, ризикують собою, а щоб не бути зґвалтованими - обмазуються гноївкою. Та коли вони стануть напівмертвими - відправлять своїх кровиночок, сподіваючись, що там буде краще - товарняками у Литву. Віра на краще майбутнє дітей сильніша, ніж надія  на те, що будь-коли вони побачаться з дітьми знову. Відправлені діти на схід - це wolfskinder (вовчі діти).

"Моє ім'я Маріте" - фраза литовською, яку завчила кожна дівчинка із вовчих дітей. Діти з надією вірять, що своїм жалем розтоплять серце литовців, ті ж  розщедряться не лише на кусень хліба, а й впустять заночувати. Та двері, в які стукають, - не завжди відчиняються. За колабораціонізм та переховування німецьких дітей НКВС пришиває 15 років Сибіру.

"Моє ім'я - Маріте" Альвідаса Шляпікаса - правдива книга про те, як поміж жорстокого терору, голоду, вбивств та смерті тісно  переплелися доброта, турбота та співчуття. Книга, яка нагадує біль утрати та пробуджує цінності людського життя...