Вовк серед червоних прапорців.

Якщо за радянщини й друкувалися твори Анатолія Дімарова, - їх нещадно скорочували цензурою. Цілий шмат історії про примусову колективізацію, репресії та згадки про голодомор були викинуті з тексту книги "І будуть люди". Обірвана сюжетна лінія, не дозволяла зрозуміти головний посил автора, - чого найбільш боялася радянська влада.

У книзі "Біль і гнів" А. Дімаров продовжує розповідати про бувальщину українського села, розпочату у творі "І будуть люди" на прикладі полтавського села Тарасівка. Село хоч і пережило голодне лихоліття, вижило на половину. Ті, хто в колгоспі, якось отримували допомогу від очільника колгоспу, а ті кому не в силах працювати на всемогутню державу - з голоду поопухали, не вижили. Лише хрести на їхніх могилах стали докорами совісті для голови колгоспу.

Люди в селі продовжували жити повсякденними клопотами, які здавалися важливішими за військові події, що розгорталися в Європі, й доходили до села якимось відгомоном. Селяни працюють й далі в колгоспі за трудодні, все майно експлуатується на благо "рідного" колгоспу. Окрім роботи в колгоспі люди вимушені віддавати частину вирощеного продовольства: городина, зерно, молоко, яйця, м'ясо вбитої тварини.

Та з приходом війни на зміну совєцким порядкам приходять нацистські. Тарасівці й далі працюють на землі, як і працювали. Лише колгоспи стали земельними громадами. "Що вродило, то німці самі заберуть, що на посів, а що може й селянам". Той же що за радянського поневолення кожух, лише шерстю навиворіт.

Виморені совєцкою окупацією, хтось стає на бік німецького ворога, хтось веде з тим же ворогом боротьбу. Отак дві тоталітарні системи зробили рідних між собою людей ворогами. Але аналізуючи вчинки кожного з героїв, читач сам робить висновки із тих подій.

Прекрасною милозвучною мовою, із тонким гумором, з живими діалогами, із глибоким проникненням в духовний світ людини, в якому місце не лише для болі та гніву. Дімаров дійсно збирач людських доль.