Чому ми досі ведемося на «синіх»

Чесно кажучи, коли перечитуєш Франкового «Фарбованого Лиса» у дорослому віці, стає трохи не по собі. Це ніби казка для дітей, але насправді - це жорстка сатира на нас самих, на дорослих і найстрашніше те, що за сто років нічого не змінилося.

Головний герой, Лис Микита, - це ж класичний приклад того, як нахабство перемагає талант. Він не був найсильнішим, не був найрозумнішим, згадайте, як він тупо вскочив у діжку з фарбою. Він просто опинився в потрібному місці і вирішив скористатися моментом. Його успіх - це суміш випадковості та вміння вішати локшину на вуха. І це працює!

Але найбільше в цій історії мене вразив не Лис, з ним то все ясно: шахрай і є шахрай, а звірі. Ведмеді, вовки, кабани, сильні, зубасті звірі, раптом перетворилися на перелякане стадо. Чому? Бо побачили когось «не такого». Лис просто сказав: «Я святий Миколай, я тут головний», - і всі повірили. Ніхто не попросив документів, ніхто не перевірив, що під синьою шерстю. Всі просто впали на коліна. Ну серйозно?
Це ж ідеальна картина нашого суспільства. Як часто ми вибираємо лідерів чи віримо «експертам» тільки тому, що вони гарно говорять або дивно виглядають? Микита правив ними не силою, а страхом і містикою. Він створив навколо себе таку атмосферу «важливості», що ніхто навіть не смів подумати, що король  голий, точніше, фарбований.

Кінцівка казки - це просто бомба. Вона вчить однієї простої істини: скільки б ти не фарбувався, скільки б не вдавав із себе царя, твоя справжня сутність все одно вилізе назовні. Рано чи пізно ти гавкнеш чи задзявкаєш і магія зникне. На жаль, для Лиса це закінчилося фатально, його роздерли. І це теж урок: юрба, яка вчора тебе обожнювала, сьогодні розірве на шматки, як тільки зрозуміє, що її дурили.

Франко - геній. Він показав, що влада часто тримається не на реальних заслугах, а на нашому страху і небажанні думати головою. «Фарбований Лис» - це попередження: не все те золото, що блищить. Треба дивитися не на колір шуби, а на вчинки і слухати голос - фальшива нота завжди себе видасть.