ДУХ ІСТОРИЧНОЇ ЕПОХИ У ЗБІРЦІ ДМИТРА ГОЛОВКА
«НЕПОЧАТА ВОДА»

Та не зміняв на скибку ласу
Я шлях, і мову, й родовід...
І всі болючі драми часу
В моє життя вписали слід.
Д. Головко

«Він народився в рік голодомору. Пізніше від матері дізнався, як йому, четвертій дитині, поталанило вижити на «колгоспній затірці». Так що після «непочатої води», в якій його обмила бабуся-повивальниця, пірнув у холодний вир життя... Війна, окупація, сталінщина пройшли через нього, викристалізувавши згодом в душі непохитність, громадянську позицію»,- читаємо у анотації до збірки Дмитра Головка «Непочата вода» (1993).
Чи не тому найбільш болючі рядки, мов на дисплеї, висвічують страшні жахіття 33-го року?
У той рік мати рідну дитину
Клала в яму, копнувши під бік.
Без труни, загорнувши в ряднину...
А на ранок – помер чоловік.
(«У той рік»)
Своїм спогадом, що тремтливо бринить над сьогоденням, поет змушує нас зануритись у прірву історії, аби ще раз поставити на терези життя зло, жорстокість, печаль. І треба ж так: понад усім оцим десь ходило оте маленьке щастя, що міцно тримало людську долю в своїх обіймах:
Ну, як я вижив у тім...
третім?
Знов пересію, що було.
Мабуть, сльоза знайшлась у смерті
І впала на моє чоло.
А може, все оте, послухай,
Від непочатої води,
Якою бабка-повитуха
Обмила знаюче для див?
(«Рятунок»)
Вдивляючись в сліди свого дитинства, прислухаючись до розповідей старших, Д. Головко з властивою йому поетичною чутливістю доносить до читача дух тої історичної епохи, яка залишила глибокі рубці на долі нашої згорьованої України. Його поезія дихає правдою, коріння якої навіть під час жорстоких посух не пересихало в народних глибинах.
Поспішаймо! Поспішаймо!
Вже вирує Майдан синьо-жовтими барвами.
... І вигойдується на Майдані
Україна в калині, у тернах жалоби,
в позолоченій мрії...
Та замовкніть усі –
говоритиме правда!
(«Поспішаймо!»)
Образ Правди постає в поезії як образ духовно пробудженого народу. Саме голосом Правди поет розповідає про небачені кривди і випиту ріку нечуваного болю, та поряд з тим показує моральний гарт, високість духу, відроджену гідність і надію на щастя.
А з репродуктора знову:
«Уставайте, вставайте з колін!»
Підкотився під горло
клубочок гіркої снаги...
Я плачу сльозою рідного слова,
якому не зраджував й трішки,
за яке розп’яли мільйони...
Україно! Не зрадь!
(«Я плачу»)
Здається, немає жодного потаємного куточка на історичних теренах, якого б не торкнулось поетове перо. Засуджуючи час і людську жорстокість, Д. Головко знімає ще одну полуду з очей: непростимий гріх нищити святині – церкви, а скільки із них були приречені, не з доброї волі ставши руїнами.
... Боже, що там зчинилось!
Одні витягали
ікони, трикліри, лампади...
Завзято трудилося в ніч цю травневу
плем’я комсомольсько-партійне.
Аж перед ранком відкрили Маринисі пекло:
піди подивися на чисту роботу!
Пішла – як у біль. Заридала:
де церква була – лише квіти...
Упала у них і не встала.
(«Боже, що там зчинилось»)
На фоні вітрів історії бачимо щиру сповідь поета перед своїм порогом, ту ниточку, що з’єднує сьогоднішнє з минулим, таким щемним і незабутнім.
…З батьком ми присіли на горбочку.
Захід – помідора розчавив…
День ще жив у травці, у листочку,
в подиві з ріки: «Чи ви? Чи ви?»
(«З батьком ми присіли на горбочку»)
Поезія Д. Головка глибоко психологічна, образна. Вона стала своєрідною панорамою життя нашого народу. Слово, пропущене крізь призму поетичного бачення, забриніло прозрінням і правдою, і кожного, хто безпосередньо торкнувся того слова, не могло залишити байдужим. Чи не тому постать Дмитра Головка, відомого українського поета і прозаїка, Лауреата премії імені Павла Тичини займає чільне місце в ряду талановитих митців? Адже його поезія актуальна своїм історичним тлом, глибиною думки, майстерністю поетичного письма, широкою тематикою.
Лише найчутливіше до кожного людського болю й радості серце може зватися серцем поета! Лише розуміння поезії як найвищого вияву повноти життя і найвищої потреби віддати цю повноту людині робить поета... Безумовно, поезія Д. Головка жагуча, трепетна, вона струменить живою думкою, палкою пристрастю, биттям неспокійного серця, творчим осмисленням життєвих явищ, вимогливістю до слова, з яким поет виступає перед сучасником.