Фламінго

Збірник філософської лірики Сергія Юхимчука. Невеличка за обсягом книжечка, видана в 1992 році на не дуже якісному папері й без ілюстрацій, але для свого часу то були такі реалії. Автор пропонує читачеві декілька тем: любов до рідного села/хати він протиставляє місту, яке належить до руїнницької стихії; кохання до жінки, яку треба будь-що втримати; сенс нашого існування (Ісус прожив 33 роки, а яким є життя пересічного чоловіка у цьому віці?); геній і суспільство (поезії, присвячені Петрарці та Джордано Бруно); історична памʼять (згадано НКВД та репресії); любов до батьків («Батьку»). Форма поезій є теж різною: класична та авангардна, з використанням вільного вірша та потоку свідомості. Мене особливо зачепили дві поезії. Перша - про кохання: головний герой хоче втримати кохану на березі і спалює мости. Він вважає, що так вона не зможе його залишити. І врешті на одному з мостів він спалив її. Кожен читач може вкласти у цей вірш щось своє. Мені згадався власний досвід абʼюзивних стосунків, коли мені висували ультиматуми та шантажували тим, що розірвуть зі мною стосунки, якщо я стану сперечатися: я мала терпіти і робити так, як мені казали. Врешті-решт, ці стосунки закінчилися, а інакше і не могло бути, бо жінка терпіти приниження не буде. Й я можу абстрактно сказати, що мене спалено на мосту, - немає тепер ні стосунків, ні почуттів до людини. Й чи щаслива та людина, що залишилася сама і все зруйнувала? Чи зможе з іншою жінкою розпочати нормальне життя, якщо не чує протилежних думок, якщо не цінує справжніх почуттів і щирості? Напевно, так само спалить уже іншу жінку на мосту. 
І друга поезія - «Фламінго». Доволі символічна. Ліричний герой дуже любить  фламінго, але коли вони прилітають до нього, то не відчиняє двері, не пускає всередину. Боїться. Натомість вони залишили йому свої крила. Теж кожен читач може трактувати цей вірш по-своєму. Чи це проблема митця, якому крила допоможуть написати свої чудові твори; чи крила життя, щоб ліричний герой не боявся боротися за своє щастя? Близькою за символізмом є поезія про Сізіфа, що тягне нагору камінь та щоразу падає вниз, не маючи змоги залишити його на вершині. Чи потрібна така праця? А може, ми теж є Сізіфами і не бачимо іншого шляху розвитку, боїмося відмовитися від своєї ролі тягнути камінь угору? Чи здатні ми змінити наше життя, чи залежимо від волі богів?