Кров на синьому

Я писатиму про моє відчуття збірки в цілому, але маю надію, що в майбутньому у мене буде можливість висловитися окремо по кожному з творів у ній, бо вони того варті. 

«Сині етюди» - це рваний, гарячковий пульс людини, яка щойно вийшла з розстрільного підвалу, вдихнула морозне повітря і закричала від відчаю. Хвильовий кидає слова, як шматки сирого м'яса. Ти читаєш і буквально відчуваєш цей липкий, солодкуватий запах пороху, степового полину і свіжої смерті.
Блакить, синій колір, у цих етюдах - це недосяжна, маніякальна мрія про ідеальне майбутнє, про ту саму прекрасну «загірну комуну», де всі будуть рівні й щасливі. Але Хвильовий безжально б'є читача обличчям у реальність: щоб дійти до цього прозорого синього неба, його герої змушені брести по коліна в червоному, густому місиві. Вони вбивають, рубають шаблями, палять села  і все це заради світлої ілюзії. Письменник фіксує той моторошний історичний момент, коли висока ідея мутує у звичайну м'ясорубку.
Хвильовий препарує романтиків, які добровільно перетворилися на катів. Він показує цей злам: коли вдень ти - безжальний гвинтик революції, який холоднокровно відправляє людей під стінку заради ідеї, а вночі ти виєш від жаху, кусаєш губи в кров і розумієш, що разом із «ворогами» ти щойно розстріляв власну матір і власну душу. Це не картонні лиходії. Це ідеалісти, які збожеволіли від своєї ж жорстокості. Хвильовий показує, як людина приносить себе в жертву фантому, і як цей фантом згодом виїдає її зсередини дощенту.
Текст Хвильового феноменально музичний, але це музика істерики. Речення обриваються, думки стрибають і плутаються, як у людини в стані глибокого посттравматичного шоку. Коли ти читаєш ці рядки і знаєш, що вся ця шалена, відчайдушна віра розіб'ється об стіни харківського будинку «Слово» і закінчиться для автора пострілом у скроню весною 1933-го року, текст стискає горло так, що стає важко дихати.