Без минулого немає майбутнього - класика

Пам'ять - штука вкрай мстива. Якщо спробувати її обдурити, вона гарантовано повернеться і вдарить у найслабше місце. Головна героїня Віра робить радикальний крок: за допомогою сучасної медицини вона буквально стирає свої дитячі спогади. Там було щось настільки страшне і травматичне, що жінка просто вирішила ампутувати цей шматок власного життя.
Здавалося б, ідеальний план. Чистий аркуш. Віра починає все з нуля: знаходить цікаву роботу, вливається у свіжий колектив. Навколо крутяться успішні бізнес-леді - трохи гламурні, але цілком стерпні. Життя нарешті входить у нормальну колію. Аж раптом її нові колеги починають помирати. Одна за одною.
І саме тут Роздобудько запускає класичний механізм параної. Ти елементарно не можеш розплутати серію смертей у теперішньому, коли твоє власне минуле заблоковане.

Окрім офісного трилера, у романі є один моторошний образ, який витягує історію на зовсім інший рівень. Це літня жінка з родини репресованих. Вона живе в абсолютній ізоляції у своїй квартирі, яка буквально забита коштовностями. Така собі герметична квартира-скринька, в якій намертво зупинився час.
Коли Віра вперше туди потрапляє, виникає гострий, майже фізичний дисонанс. Вона ловить себе на думці, що почувається як Мауглі, який блукає мертвим містом. Цей епізод - блискуча метафора непропрацьованої травми. Хтось, як ця стара жінка, ховається серед мертвих речей і тягаря пам'яті, добровільно замикаючись від світу. А хтось, як Віра, намагається випалити минуле напалмом, але все одно опиняється в епіцентрі чужої гри на виживання.