Міф про Сізіфа. Бунтівна людина

У «Міфі про Сізіфа» Камю дивиться в обличчя абсурду — без страху, але й без театральної зневаги. Людина для нього — це істота, що питає, а світ — мовчить. Але цей дисбаланс не веде до капітуляції. Навпаки — саме з цього мовчання і починається свобода. Камю формулює ідею абсурду не як прокляття, а як умову — єдину, в якій людина може бути щирою. І Сізіф, що котить свій камінь — не символ поразки, а образ тієї дивної гідності, яка не вимагає перемоги, щоб бути справжньою. У «Бунтівній людині» Камю знову говорить про межі. Але тепер не між людиною й світом, а між людиною і владою, історією, насильством. Якщо у «Міфі…» герой — це одинак, то тут — бунтівник. Але не революціонер із плакату, а той, хто встає і каже: «Досить», не бажаючи ні вбивати, ні поклонятись. Камю болісно розбирає історію ідей, де шлях від мрії до тиранії часом — лише кілька кроків. Його стиль тут складніший, менш прозорий — як розмова з тінню в темному коридорі. Але в цій темряві Камю тримається за одне: гідність окремої людини не може бути принесена в жертву жодній абстракції. Разом ці два тексти створюють цілісне бачення: абсурд — це не кінець мислення, а його початок; бунт — це не заперечення життя, а форма турботи про нього. Камю вірить у людину, але не як в ідеал, а як у факт, який вартує зусиль.