Для мене література представників Балкан - це щось більше, ніж просто мандрівка півостровом, бо балканська література - це завжди суміш болю, туги та дрібки іронії.

Міленко Єргович приводить читача у часи після Балканської війни, точніше у Хорватію. Крізь призму життя головних героїв, які воєдино пов'язані із вбuвством неповнолітньої дівчинки, письменник дотепно відтворює колорит та менталітет Хорватії.

Загuбла дівчинка (це лише кістяк твору, бо насправді історія набагато глибша) у спогадах різних свідків, або ж пізніше у статтях різних представників преси постає незрозуміло чи то росіянкою, чи то українкою, чи молдаванкою. Я не смію висловити своє невдоволення до письменника, або до хорватського народу, які через існування десятиліттями залізної завіси після розпаду срср не можуть ідентифікувати національність. Бо це проблема і їхного півострову, національності після розпаду Югославії також стають проблемою для їх ідентичності серед країн Заходу.

Творчість Міленко Єрговича мені дуже перегукується із творчістю Іво Андрича, обидва вони поставили єдине завдання - показати Балкани, які слугують містком двох протилежних світів: з однієї сторони - західного із свободою вибору і східного із його заборонами. І весь цей контраст націй, релігій, віросповідань найбільш зосередився на Балканському півострові.

Ця книга побачила світ ще 2009р., але із цієї історії можу винести основний висновок - шлях маленьких народів, які намагаються вберегти свою ідентичність дуже тернистий, і найчастіш він сповнений болю, бо щоб захистити свою землю доводиться брати до рук зброю.