Найвужче місце в нас - мізки

Дещо несподівана збірка поезій від Марії Павленко, адже жанр рубаї є характерним для східної літератури, зважуватися писати рубаї - то вже великий виклик, насамперед, для поета. Авторка, звісно, старалася, як могла, хоча Омар Хаям є класиком жанру, а Марія Павленко - лише вдячною ученицею. Взяти хоча б часте згадування християнського Бога. Тут уже дисонанс, бо араби писали про Аллаха, а Марія Павленко - про Ісуса. Можливо, це такі українські постмодерні рубаї. Не буду сперечатися. Тематика віршів - максимально широка: і філософські міркування над сенсом буття, і про лінощі/працелюбство, про любов і кохання, про слово як дар Божий, є навіть про комунізм та про славну історію України, про проблеми українського сьогодення. Пані Марія традиційно оспівує Поета і Філософа, стверджує, що Поет не має бути заможним, інакше він уже не буде таким майстром слова; оберігає українські традиції; закликає поважати історичну памʼять та пишатися своїм корінням; багато працювати і наповнювати своє життя змістом. Найвужче місце в нас - мізки. Ось ця теза мене найбільше зачепила. На жаль, думати для пересічної людини - це дуже складно, це викликає спротив організму. А думати - треба. Інакше людина опуститься до рівня тварин і обмежиться задоволенням лише фізіологічних потреб. 
Літературна спроба, як на мене, виявилася вдалою. Щоправда, в Хаяма дуже багато рубаї про вино - наша авторка в цьому плані більше уваги приділяє повсякденним речам. Безумовно, раджу до ознайомлення всім шанувальникам творчості Марії Павленко.