I
Я побачив, як ти вийшла зі свого гірського дому, поглянула донизу. Почувся голос твоєї матері, яка кликала тебе, називаючи Терезою. Ти всміхнулася до когось. Просторами Рудних гір блукає вітер. Відчувається дзвін сухої весни. Ти підіймаєш руки так, немовби тобі хочеться полетіти.

II
Надворі вже було холодно того дня, коли я постукав до твого лісового вікна. З будинку до мене доносилися звуки — не спали, радилися. Йшов сніг, засипаючи мені очі. Знову постукав у шибку. Мовив, щоб не боялися, бо ми «свої, руські». Цього дня було 3 дні, як я мусив їсти сніг. Двері відчинилися. Я увійшов, зі мною був автомат. Мати виглядала неабияк наляканою, заклякла недалеко від стола, а ти, швидше, була здивована й стояла побіля ліжка, на твої груди спадали довгі розпущені коси.

Я звелів аби завісили вікна. Стоячи босими ногами, ти завісила їх. Мені було соромно дивитися на твої ноги, які були білими та стрункими. Ти стояла переді мною, вбрана у білу сукню, на рукаві якої була чорна пов’язка. Ти простягла до мене руку. Вона була білою. Мої ж руки були мокрими, червоними, незграбними, на них були брудні бинти. Останні нам слугували й рукавицями, бо ми їх загубили, блукаючи проклятими скелями.

Ти та мама були в траурі за Францішеком. Вийшовши на вулицю, я погукав Іллю. Вже разом повернулися в кімнату. Ілля посміхнувся, коли побачив плитку, поставив «баян», обтрусився, зі здивуванням прислухався до співучої словацької мови. Нам вона була зрозумілою. Мати попросила, аби ми забрали радіо, бо воно відібрало у вас Францішека, що засиджувався біля нього до пізньої ночі. Воно говорило до нього і з Праги, й з Москви. Він був необережним, тож розказував кожному про все те, що радіо йому розповіло. А тоді прибігли пси-тисовці, розбили апарат, а минулого четверга Францішека було розстріляно на кар’єрі. Батько ж твій, лісник, був забраний німцями для риття шанців.

Ілля виніс рацію надвір.

Я відчув тепло перший раз за останній триденний термін. Цей період ми пластували межи камінням на великій висоті, залазили на найвищий кряж, звідти чудово можна було роздивитися противників. Періодично викликали «Симфонію», сповіщали всю отриману інформацію. Аби не попастися, стояли в різних місцях.

Ночами іноді падали в якісь урвища. Через це руки були роздертими, коліна — позбиваними, халати — рваними, а рація — пошкодженою. Та головна наша задача була виконана, тож в цю ніч ми прийняли рішення повернутися до своїх.

Ти набрала мені теплу воду в посудину. Я намагався розбинтуватися, але не міг дати ради своїм пальцям, які заклякли. Твої ж руки були вправними та наповненими ніжним теплом. Мені було абсолютно не боляче, коли ти знімала присохший до рани бинт. Потім замотала мені руки своєю марлевою пов’язкою, яка була суха та м’яка.

Подаючи гарячу каву, ти уважно вдивлялася в мої очі, і я чітко відчував, як ти заходиш в моє серце.

III
60 годин ми не спали, та мусили вже вирушати. Ілля говорить, що ми ще повернемось, але тоді у нас будуть гармати та «катюші».

Ми йдемо в хуртовину, а за нашими спинами лишаються в хаті світло, тепло та людська ласка. Десь знизу, немов із підземелля, чути грім фронту. А за Модри Каменем видно жовту заграву. Наші воїни називають містечко «Мудрим каменем», бо вже довгий час не вдається його узяти. З правого й лівого боку від нього — гори, подібно до бастіонів.

Ти пішла нас проводити, закутавшись в шаль, граційно стрибаючи з однієї брили на іншу. Видно чорні силуети німецьких машин. Ти говориш, яким шляхом краще піти, щоб дістатися до млинів. Скидаєш рукавицю, тиснеш мою руку, прощаючись. Ручка тоненька, в ній я відчуваю легенький трепет та тепло, що розливається всім моїм тілом, зігріваючи його. Я дав тобі обіцянку, що нас попереду ще обов’язково чекає зустріч. Ти відказала, що ми зустрілися тут не випадково, а за велінням долі.

IV
Я повернувся.

Модри Камень тоді вже був нашим, як і шосе та гори. Ще віддаля я зрозумів, що ваше подвір’я стало чорним згарищем.

Наблизившись, я зустрівся з твоєю матір’ю. Вона длубалася якоюсь палкою у попелі. Ця дія не мала мети.

Я заговорив, та вона мене не пам’ятала. Я їй розтлумачив, як ми познайомилися. Зрозумівши, вона захиталася, схопилася руками за камін з кахлю, що був єдиною вцілілою частиною дому. Вона довго плакала, а тоді розказала, що вони були вже на наступний день ранком у них, шукали мужа, бо на снігу помітили сліди.

Перевернули все й на горищі, і в хаті, в кожній кімнатці, перебили посуд і відшукали закривавленого бинта. Тереза говорила, що він належить їй.

Її забрали до Мікулова. Вона не зронила й сльозинки. Мамі веліла повертатися, бо ж їй складно буде піднятися на гору. Тереза вдивлялася у Модри Камень, у Руське. Німці насміхалися й говорили, що в неї там є «кавалер». Та й обоє били її канчуками. Вона намагалася затулятися руками, але все одно дивилася. Вхопили її за руки й кидали поперед себе. Штовхалися й погнали гоном.

V
Все помутніло, стирається все, всі спогади. Чого ж цій випадковій зустрічі, яка відбулася під час великої драми війни, не судилося померкнути? Чому?

Ти немов жива. Де б я не був, а Рудні гори завжди поряд. Тепер вони не в снігах, а вбрані в зелень, обігріті сонечком.

Ти вийшла на поріг, вдягнена в білу легку сукенку з чорною пов’язкою на рукаві та вдивляєшся донизу, за Модри Камень, де раніше ми тримали оборону. Ми частенько стрічаємося, посідавши на теплий камінь, говоримо. Я обіцяю, що більше ніколи тебе не покину. Ти відказуєш, що поки будуть зеленіти гори й світитиме сонечко, ми житимемо.

Тоді ми не мали змоги наговоритися, а зараз ти розповіси мені про все.