Ожинове вино

Це роман про пам’ять, яка має смак; про слова, що пахнуть землею; про життя, що повільно визріває, мов вино в тіні старого льоху. На перший погляд — історія письменника, який намагається втекти від лондонського шуму і себе самого в старий будинок у французькому селі. Але Гарріс майже одразу виводить нас за межі сюжету: це не втеча, а повернення у внутрішній ґрунт. У спогади, у втрачений голос, у смак дитинства, що ховається не в фактах, а в запахах і дрібницях. Ключова ідея роману нездатність розрізнити минуле і теперішнє, коли серце досі не прожило колишнє. Авторка показує, як один ящик із домашнім ожиновим вином може виявитися сильнішим за всі рецепти самодопомоги. Бо справа не у вині — а в тому, що ми з ним пов’язали: імена, погляди, сни, які вже не повторяться, але досі живуть у нас. Цікаво, що частину роману розповідає пляшка вина. І це не жарт, а точна метафора: вино тут — жива пам’ять, що зберігає запахи втраченого літа і людей, які зникли безслідно, але залишили після себе тепло. Гарріс дає голос навіть тому, що зазвичай мовчить — і саме це створює чарівну тишу тексту, в якій хочеться зупинитися. «Ожинове вино» — роман про те, що магія існує не в подіях, а в сприйнятті.