You are here

«Пеппі Довгапанчоха» скорочено - стор 2.

Як Пеппі рятує двох малюків
Хоч Пеппі мешкала в місті невеликих розмірів, проте в ньому теж була, як годиться, велика площа, а на ній стояв місцевий хмарочос. Одного дня так сталося, що в цьому будинку відбулася пожежа. Вулицею поспішав пожежний автомобіль. На території площі все більше й більше збиралося людей, які постерігали за палаючим будинком. Поліція розганяла людей, бо існувала небезпека займання інших будівель, що знаходилися поруч. Вікна на хмарочосі вже облизували руді полум’яні язики. Пожежники відважно намагалися протидіяти вогню. Аж раптом із групи людей, що спостерігала за подією, пролунав спільний зойк, оскільки всі побачили, що з мансарди на самому вершечку будівлі, що була у вогняному полоні, вийшли діти — це були двоє хлопчаків (чотири рочки і п’ять було цим братикам, що зосталися самі вдома). Їм було дуже страшно, вони голосно плакали й кричали.

Старший хлопчик вигукнув, що їм немає куди вийти, бо на сходах палає вогонь. Пожежники намагалися дістатися до мансарди висувними сходами, проте вони виявилися закороткими.

Пеппі не змогла дивитися на це все. Вона сказала, що їй потрібна мотузка. Біля будинку знаходилося височенне дерево. Верхніми гілками воно сягало висоти, на якій була розташована мансарда. Пеппі миттю злетіла зі свого коня, на якому приїхала, й підбігла до дерева, а потім зав’язала мотузку до хвоста своїй мавпочці. Та вилізла на самісінький вершечок дерева й зачепила мотузку за гілку.

Тим часом Пеппі змогла знайти довжелезну дошку. Вона взялася руками за мотузку, вперлася ногами в стовбур дерева й полізла догори. Коли ж дібралася до гілок, то поклала дошку між віттям і почала сунути її в напрямку вікон, де знаходилися маленькі бранці пожежі. Пеппі вдалося засунути дошку одним кінцем у вікно, інший же кінець лишався на дереві. Всі внизу затамували подих, коли дівчинка рушила дошкою до дітей. Вона перейшла до них, забрала їх на руки й перенесла тим же шляхом на дерево.

Глядачі внизу були в захваті й кричали одноголосне:
— Ура!

Пеппі зазнає корабельної аварії
Пеппі зі своїми домашніми улюбленцями — конем та мавпочкою паном Нільсоном — а також із сусідськими дітьми попрямували в мандрівку на безлюдний острів. Пеппі взяла із собою човен. Вона витягла руки над своєю головою і так тримала його. Кінь же віз намет і великий мішок зі всім необхідним для подорожі. Коли Томмі спитав її що там, то вона без вагань відповіла, що в ньому харчі, зброя, кілька ковдр, а ще пуста пляшка. Дівчинка пояснила, що зважаючи на те, що ця корабельна аварія відбудеться вперше в їхньому житті, то буде краще, якщо вона пройде з комфортом. Натомість розповіла, що вона кілька разів була в корабельних аваріях насправді і тоді на острові, на який потрапляла, підстрелювала антилоп або лам, м’ясо яких в сирому вигляді і їла, щоб не померти голодною смертю. Але, як зауважила дівчинка, навряд, щоб такі тварини жили у тому місці, в яке вони попрямують. Тож не взяти їжі й померти там — зовсім безглузда смерть.

— А для чого порожня пляшка? — запитала Анніка.

— Невже ти нічого не чула про пляшкову пошту? Ти пишеш прохання про допомогу, вкидаєш його до пляшки, добре її закорковуєш і відправляєш у воду. А потім вона потрапляє до рук того, хто тебе має вирятувати.

Зовсім скоро перед поглядами дітей з’явилося озерце. А рівно посеред нього розташовувався справжнісінькій острів.

Пеппі поклала човен на воду. Потім в нього відправила намет з мішком. Анніка, Томмі та мавпочка сіли до човна. Пеппі, поплескавши коня по спині, сказала:
— Мій любий коню, мені дуже шкода, але ти попливти з нами в човні не можеш. Проте в мене є надія, що ти зможеш пливти у воді. Це дуже легко. Ось поглянь.
Сказавши це, Пеппі зайшла до водойми (повністю одягнена) й почала плавати.
— Від цього навіть приємні відчуття. А щоб тобі було ще веселіше, можна вдати, що ти кит. Ось поглянь!

Пеппі вже за мить була з повним ротом води, який випускала фонтанчиком, лежачи на спині. Після цього дівчинка залізла до решти своїх попутників у човен і відпливла від берега. І хоч кінь не прикидався китом, але поплив за ними.

Як тільки вони причалили до острівця, Пеппі активно почала вдавати ніби вони в реальному житті потрапили до корабельної аварії. Вона почала рятувати провізію, а тоді друзів по черзі. Тварини самотужки вийшли на сушу.

Трохи згодом Пеппі вже встановила намет і розвела багаття. Томмі поділився, що відчуття такого затишку у нього вперше в житті.

Далі Пеппі зварила каву на вогні. Всі сиділи біля вогнища, попиваючи гарячий напій та смакуючи бутербродами. Це був момент справжнього дитячого щастя.

Пеппі згадувала, як вони з татом плавали південними морями, й почала співати матроську пісню, до того ж її голос звучав удавано хрипко. Дітям було трішечки страшно й чудово в один момент. Томмі та Пеппі прийняли рішення стати згодом піратами.

— Як же я? — жалібним голосочком запитала Анніка. Я ж не буду морською розбійницею, я не хочу.
— Нічого, ми візьмемо тебе з собою. Ти матимеш заняття — витирати пил на фортепіано.
Вогонь погас.

Пеппі мовила, що треба відпочивати. Дівчинка взяла ялинник і застелила ним у наметі, а поверх цієї природної підлоги вона уклала товсті ковдри.

Анніку дещо лякала темрява, що панувала в наметі, тож вона взяла Пеппі за руку, так їй було спокійніше. Пустилася злива. Важкі краплини стукали по даху, але всередину вода не потрапляла. Дітям було тепло. А від шуму дощу хотілося спати. Пеппі вибігла надвір, аби накинути ковдру на коня. Той стояв під деревом. Його крона була настільки густою, що тварина не мокла абсолютно.

— Як тільки чудово! — сказав Томмі, коли Пеппі повернулася.
— Аякже! — сказала дівчинка й додала, — А в мене є знахідка! Ось ці три шоколадки мені трапилися під камінням.

Минуло зовсім трішки часу, як Анніка вже заснула, хоч в її роті йдосі було повно шоколаду. Вона ще тримала подругу за руку.

— Ми не почистили зуби, — мовив хлопчина за мить до того, як провалився в міцний-преміцний сон.
Зранку Томмі та Анніка прокинулися пізніше за Пеппі. Коли вони вийшли з намету, то побачили, що вона вже надворі смажить шинку і варить каву.

— Від щирого серця шлю вам побажання щастя та веселої Пасхи. — промовила дівчинка до дітей.
— Та свято Великодня вже давно минуло, — відказав на це Томмі.
— Звісно, — погодилася Пеппі, — але ти можеш зберегти моє побажання до наступного року.

Шинка, що смажилася та свіжозварена кава нагадали дітям про те, що вони надзвичайно зголодніли. Всі повсідалися біля багаття й почали їсти. Сніданок був смачним та поживним: шинка, залита яйцем та картопля. А потім ці страви запили чудовою кавою та заїли печивом.
Кожен з них погодився, що це була найсмачніша в їхньому житті їжа.
Пеппі сказала, що буде прекрасно, якщо вдасться спіймати рибу, яка й піде на обідні страви. Вона зуміла зробити справжнісіньку вудочку. І мала шанс спіймати окуня, але передумала. Натомість дівчинка прийняла рішення приготувати свинину та млинчики.

Дівчинка сказала дітям, що було б чудово скупатися. Проте температура води була дуже низькою. Пеппі говорила, що можна буде стрибати з «тарзанки», яку вона підвісила на дереві.
Томмі та Анніка відразу не наважувалися на такий крок, а тільки спостерігали, як у воду пірнає Пеппі, але потім вони, все ж, вирішили спробувати. Пірнувши перший раз, діти зрозуміли, що хотіли б робити це цілісіньку вічність. Пана Нільсона теж цікавило все, що відбувалося навколо нього. Він теж вирішив спробувати попірнати. Мала мавпа вже практично зісковзнула в воду з мотузки, а потім завагалася і з величезною швидкістю помчала назад догори.

Потім Пеппі вигадала ще одну розвагу. Взяла дошку і з’їхала на ній прямовисною скелею прямісінько в воду. Це було дуже весело.

Після купання до дітей прийшла ідея обдивитися острів. Вони всілися верхи на коня й поїхали. Діти роздивлялися красу, що їх оточувала — скрізь було багато зелені та квітів. Періодично Пеппі стріляла вгору з пістолета, чим неймовірно лякала коня, який ставав дибки від голосного звуку.
— Мені б хотілося, щоб цей острівець був завжди нашим, — сказала Пеппі. Томмі з Аннікою погодилися з нею. Вони приготували поїсти, повечеряли і вклалися спати.

Рано-вранці друзі засумували, бо зрозуміли, що вже настав час вертатися назад. Аж тут вони зрозуміли, що їхнього човна немає — він загадковим чином зник. Анніка була настільки засмученою, що плакала. Пеппі вчасно згадала про пляшкову пошту.

І хоч діти кинули у воду пляшку з листом про прохання допомоги, та їх ніхто не поспішав рятувати. Виявилося, що пляшка нікуди не попливла, а знаходилася під берегом. Пеппі вже почала сердитися, коли зрозуміла, що знає, де човен, бо сама ж і заховала його, коли йшов дощ. Всі позалазили до човна й вирушили додому.

Чим закінчується повість «Пеппі довга панчоха»
Пеппі Довгапанчоха жила у віллі «Хованка» близько року. Вони дуже здружилися з Томмі та Анікою. Після школи друзі поспішали до неї, де і виконували домашні завдання. Дічинка погоджувалася на це, бо вважала, що це дасть можливість їй хоч трішки порозумнішати.

Коли навчання скінчалося, діти гралися в щось або ж готували смачненьке, а Пеппі тим часом розказувала про різноманітні пригоди, що траплялися їм з татом під час плавань.

Вихідними ж розвагам взагалі не було кінця. Вони йшли в магазин (Пеппі мала дуже велику кількість грошей). Там вона могла купити смаколиків для діток з усього міста. А ще друзі могли влаштовувати спіритичні сеанси на горищі і взагалі займатися багато чим цікавим.

Одного дня вони розмовляли, сидячи в саду. Пеппі згадувала про свого тата. І в той же час хвіртка відчинилася, і в сад зайшов чоловік дуже міцної статури. Це й був батько Пеппі — капітан Ефраїм.
В його житті справді все відбулося так, як думала його донька — після того, як потрапив у воду, він зміг допливти до суші. Це виявився острів Химерія. Місцевим спершу спало на думку зробити чоловіка своїм полоненим. Проте чоловік, попереджуючи їхні думки, продемонстрував силу — вирвав дерево з корінням, і тоді вони швидко передумали і натомість вирішили зробити з цього сильного чоловіка короля, оскільки він може їх захистити. Життя чоловіка увійшло в нове русло. Щодня його день був поділений на дві частини: спершу він вирішував всі місцеві проблеми та справи, а потім будував корабель, бо завжди пам’ятав і хвилювався про свою Пеппілотту.

Половину останнього місяця, що він перебував на острові, чоловік займався прийняттям безлічі законів, а також роздаванням великої кількості доручень, щоб поки його не буде, не виникало ніяких непорозумінь та конфліктних ситуацій. Та від моменту його відплиття минуло вже чимало часу, тож вони мали поспішати й повертатися назад на острів. Тепер Пеппі стане справжнісінькою негритянською принцесою, як вона й говорила.

Томмі та Аніка, з одного боку, раділи, що Пеппі дочекалася батька, а, з іншого боку, вони розуміли, що залишаться без найкращої подруги. Дітлахи не знали, як житимуть без неї. Коли вони провели її в порт, то Томмі, хоч він і хлопчик, але ледь-ледь не заплакав, а Анніка плакала навзрид безупину. Пеппі не витримала цих сліз і, врешті, вже на кораблі звернулася до батька: «Тату, мені дуже не хочеться, щоб Томмі та Анніка були нещасними через мене. До того ж, дівчатка мого віку мають жити більш розмірено, а не займатися плаванням по морях».

Тато дозволив Пеппі лишитися. Він дав їй ще грошей, щоб вона нічого не потребувала. Вона й далі дуже тісно спілкувалася із сусідськими дітьми.

Минув час. Одного разу Томмі та Анніка хворіли кором. Хвороба була важкою і діти не вставали з ліжок добрячих кілька тижнів. Коли ж все минуло, вони ще були блідими та безсилими. Саме в цей проміжок часу в місцевий порт причалила шхуна «Стрибуха», на якій знову приплив до доньки капітан Довгапанчоха. Пеппі невимовно зраділа!

Дівчинка вмовляє батьків Томмі та Анніки, аби вони відпустили дітей попливти на екскурсію на батьків острів. Ті погодилися, бо лікар теж зауважив, що їм буде корисно таким чином відновитися після хвороби. Подорожувати було дуже цікаво. А ще в дітей з’явилися нові друзі — химерячи, що жили на острові. Назад вони поверталися з чудовими враженнями.
Вже зовсім скоро мало настати Різдво. Томмі та Анніка говорили про свої мрії. Вони хотіли завжди лишитися маленькими, а ще мріяли про те, що житимуть в цьому місці та будуть гратися та дружити з Пеппі вічно. А лінього часу будуть плавати. Але обов’язково, де б вони не були, не важливо скільки часу і як далеко, все ж будуть вертатися додому. Чудово розуміти, що ти маєш, куди повертатися!

Вподобати:
+1
0
-1