Південь, яким він був, є і яким має бути

Починається все з естетичного нокдауну. Замість веселих пісеньок про море ми отримуємо глибоку меланхолію Лесі Українки та досконалий, холодний неокласицизм Миколи Зерова. Зеровський Крим - це не пляжі, це сувора, велична античність, де під кожним каменем лежать тіні зниклих цивілізацій. Це Південь, який дихає вічністю і смертю, а не розвагами. Зеров препарує ландшафт до стану ідеальної, математично вивіреної мертвої скульптури.
А потім на сторінки вриваються авангардисти - Михайль Семенко та Майк Йогансен. Вони беруть південне місто Одесу і перетворюють його на ревучий механізм. Жодних зітхань під місяцем. Їхній урбаністичний Південь пахне бензином, гуде сиренами кораблів, кричить вуличним сленгом і пульсує в ритмі рваного, брудного джазу. Вони фіксують індустріальний драйв великого порту, який ніколи не спить і живе за законами грубої сили, контрабанди та комерції. 
Але найжорсткіший злам відбувається, коли слово беруть Юрій Липа та Євген Маланюк, який теж є в цій антології. Тут Південь остаточно скидає маску розслабленості і одягає броню. Їхні балади - це сувора, мілітарна поезія. Херсонський степ у них постає не як поле для кавунів, а як Дике Поле, фронтир, територія вічної війни. Це поезія, де суху ковилу толочать кінські копита, а повітря наелектризоване передчуттям битви і революційного бунту.
Ілюстрації Тетяни Панової тут - це не просто красиві картинки для фону. Це повноцінний візуальний скальпель. Вона не малює пейзажі, вона витягує назовні неочевидні, сюрреалістичні, а іноді й химерні сенси цих текстів. Панова візуалізує цей розпечений нерв так, що ти фізично відчуваєш агресивну і мінливу фактуру південного міфу.

Це поетична кардіограма регіону, після якої ви більше ніколи не зможете дивитися на український Південь як на банальне місце для літньої відпустки.