Роман шикарний. Він не залишить байдужим нікого. Я, читаючи, не просто ковтала сторінки, а навіть не пам'ятаю, коли встигала їх гортати. В мене в гостях саме була мама, мама філолог, знає усю світову літературу. Я порадила їй цей роман. Повернувшись додому від мене, перш за все мама взяла в бібліотеці цей роман, аби дочитати.
Роман на всі часи і покоління, роман, який не ставить за мету відшукати читача чи заслужити його визнання. Це читач ще має піднятися до певних інтелектуальних вершин, аби оцінити цей текст.
А текст просто неперевершений. Персонажі - живі, продумані до дрібгиць настільки, що встають перед уявою читача та далі рухаються, як актори в театрі: реальні, матеріальні, переконливі. Діалоги майстерні, сюжет непередбачуваний. В результаті читач плаче, читач обурюється, читач лякається, читач сперечається, читач співчуває та сподівається разом із персонажами, читач вірить кожному слову Чарльза Діккенса, наче мова йде про сусіда - сироту Піпа, або рідного дядька добряка та найвірнішого друга Джо, та рідну сестру, по-своєму нещасну, але часто таку несправедливу та жорстоку, про кохану дівчину неземної краси та нереальної гордині та зверхньості Естеллу, нарешті, про каторжників, які, як виявляється, часто бувають більш людяними, ніж законослухняні громадянини.
Але найбільше мене вразив кінець роману. Лише геніальний письменник може так завуальовано подати хепі-енд. Цей роман варто не просто читати, але перечитувати.