Йдучи вулицею

Збірка новел та етюдів Євгена Концевича про звичайних людей та їхнє повсякдення. Частина творів нагадала мені за стилем імпресіонізм Коцюбинського, принаймні в новелі «Груша», що відкриває книжечку. Про що ця новела? Про грушу, яка простояла вік і впала. Всередині вже висохла, тож із неї нічого не вирізьбиш, лише на дрова хіба що піде. Хто посадив дерево? Дід чи прадід? Роздуми про дерево супроводжуються реплікою про єдиного сина Тимка. Наприкінці новели ми дізнаємося, що його вбили фашисти. Згадуючи свій рід і сина, головний герой дозволяє сусідам безкоштовно забрати уламки дерева на дрова. Та навіщо вже йому ця груша, коли з нею повʼязано стільки болю та горя? 
У новелі «Йдучи вулицею» знову зустрічаємо проблему адаптації мешканця села в місті. Головна героїня приїжджає на автобусі із подарунками для свого сина, шукає провулок Кривий, проте ніхто з людей не знає, де він. Автор показує не стільки байдужість людей (це характерно для міста), скільки непристосованість жіночки до перебування в місті. Якщо вона їде до сина, то чому він не зустрів її на автостанції? Чому вона не може знайти міліціонера, як їй радять, та спитати в нього адресу, на автостанції ж має бути міліція? Чому жіночка не придбала мапу міста та не поцікавилася в сина, як до нього доїхати? Питань надто багато. Наприкінці новели жіночці таки допомагає один хлопчина: бере її речі та веде за вказаною адресою. Ось цей контраст село vs. місто знаходимо в багатьох збірках Концевича. Щирість і наївність сільських мешканців протистоїть зайнятості та байдужості містян. Проте автор вірить у добро. Зауважу, що видані в радянський час новели Євгена Концевича, які пройшли цензуру, дещо контрастують із надрукованими за часів незалежності. Радянську дійсність у них подано некритично, як тло для опису характерів, але без засудження.