Забудьте все, що ви знали про "радянського" Тичину

Знаєте, мені іноді хочеться взяти цю збірку і піти до кожного учня і дорослого, щоб сказати: «Забудьте все, що ви знали про "радянського" Тичину. Прочитайте оце. Це справжній він». Ця книга - це доказ того, що Павло Григорович був не просто поетом, а генієм ритму, якого зламали через коліно. Але тут, у цих вибраних віршах, він ще цілий. Він ще «кларнетист», а не трубач режиму.

«Гаї шумлять» - це взагалі не текст. Це чиста музика. Ви спробуйте прочитати це вголос: «Гаї шумлять — я слухаю. Хмарки біжать — милуюся...». Ви чуєте? Це ж джаз 20-х років! Це імпресіонізм, де головне - не сюжет, а настрій, тінь, звук. Тичина грав словами, як на піаніно. Він ламав ритм, створював нові звуки  в своїх «Сонячних кларнетах», і це звучить настільки модерново, що навіть сучасні репери нервово курять осторонь.
А лірика? Боже, як він вмів писати про кохання! «О панно Інно, панно Інно» - це ж крик душі, це така інтимна і болісна сповідь про втрачене, що ком у горлі стає. Тут немає пафосу, тут є живий біль живої людини. Читаєш і розумієш: він був неймовірно тонким, вразливим, як натягнута струна.
Ми звикли сміятися з «трактора в полі», але ця збірка нагадує: ми мали поета світового рівня. Його ранні вірші - це космос. Це українська природа, яка дихає, співає і плаче. Читати цю книгу - це як пити джерельну воду після довгої спраги. Вона очищає. Вона повертає віру в красу мови.
Це книга-скарб. Це той Тичина, якого ми маємо любити і берегти. Ніжний, музичний і безмежно талановитий. Відкрийте її, щоб почути, як звучить душа України, коли вона ще була вільною.