Євромайдан: хроніка в новелах. – Брустурів : ЛА “Discursus”, 2014. – 216 с.

Вже пройшло більше року, але тільки зараз українські правоохоронні органи почали чухатися, себто шукати винних у розгоні та розстрілі Майдану в Європейській столиці. Здавалося б, і відеоматеріали, і свідчення очевидців, розповіді учасників подій мали прискорити процес знаходження та справедливого покарання винуватих, та віз і нині там. Чому так? Відповідь можна знайти у журналістів, моралістів, скептиків, публіцистів. Одною із цікавих версій може послужити думка шеф­редактора ІА УНІАН Михайла Ганницького (НВ, №6) про те, що український народ повторює одну і ту ж системну помилку: ніколи не знищує ворогів повністю. Ні зовнішніх, ні внутрішніх. “…І ця логіка, як показав хід історії, стала руйнівною для української державності та народу в цілому”. Тим не менше, якщо в реальності ми не можемо побачити Януковича і Ко за ґратами, то у художньому світі таке цілком можливо.

Мабуть, такий сюжет ще чекає свого автора. Новели ж, уміщені в збірник івано-­франківського видавництва, розповідають про Євромайдан із різних точок зору. Із 109 творів, котрі потрапили на проект “Новела по­-українськи” від журналу “Країна” та Літературної аґенції “Discursus”, для друку було відібрано 31 автора. Серед них багато маловідомих широкому загалу імен. Для початківців цей конкурс, безперечно, є стартовим майданчиком у літературі.

Читайте також: Євромайдан: Герої йдуть до раю

У полі зору авторського осмислення найчастіше опиняються негативні персонажі: тітушки та беркутівці, які наділяються аморальними рисами – бидлуватість, жлобство, тупе виконання наказів, безпринциповість. Інколи у цьому виданні можна зустріти незвичні метафори, наприклад, як у чуттєвій, з імпресіоністичними мазками новелі Михайла Ломоносова “Абрикосовий цвіт за сосновою алеєю” про дерево загиблого учасника Майдану, котре не розквітло навесні, бо “далися взнаки підступні й невблаганні, немов ті беркутівці на Майдані, морози”. Інколи можна відшукати дивні повороти долі, такі, як у творі Оксани Брошнівської, коли персонаж на ім’я Василь із Артемівська підтримує спочатку Янека та тітушок, а потім повертається в кардинально інший бік, підтримуючи майданівців.

Виписування моральних уродів удається авторам куди краще, аніж спроба створити позитивного героя. Ця тенденція негативного характеротворення тягнеться з одної літературної епохи в іншу, з одного великого твору в інший. Хоч ми і не перебуваємо в ситуації Панаса Мирного чи Івана Нечуя-­Левицького, в ситуації, коли все українське було під забороною. Ми також і не в положенні Миколи Хвильового чи Володимира Винниченка, коли більшовики диктували свої антиукраїнські правила гри. У новій дійсності, в українській постмайданній літературній епосі все одно не можемо подолати міф мучеництва та соціальної безвиході, надмірної сентиментальності та плачів над своїми бідами. Хоча історичний контекст і сам феномен Майдану свідчить про протилежне, про силу духу, мужність, тверде стояння до кінця, до самого загину за батьківщину. Очевидно, що одним із напрямком нової літератури після Майдану має стати позитивне характеротворення, а не одвічне українське схлипування та ниття в літературі.

Читайте також: Про вогняні квіти з коктейлю Молотова

Як відомо, золото в конкурсі “Новела по­-українськи” виборов Владислав Івченко. Його новела “Стоїмо” оповідає про колишнього зека, який доглядає за немічним батьком. У перервах між догляданням тюремник із 23­-річним стажем вболіває вдома за Майдан, хоче підірвати беркутівців та вбити Януковича. Ця історія, витворена Івченком, більше приватна, аніж загальна. У ній більше непритаманних герою (колишньому в’язню) сентиментів, невідповідності між соціальним статусом та емоційними виявами. Окремі епізоди в цій новелі викликають сумнів, скепсис, який кладе тінь на вибір журі щодо цього твору. Скажімо, навіть складно уявити, що після побаченого по телевізору розгону майданівців тюремник із 20-­ти річним поводить себе, немов плаксива жінка, падаючи на підлогу, стогнучи й ридаючи.

Знову ж таки, Майдан у обсервації головного героя(­їв) – це те, що переживається поза Майданом, десь на відстані, по “ящику”. І знову ж таки з позиції сентиментальних плачів та безсилля, диванності та спостереження на віддалі. Івченко виводить третій тип героя, конструює ситуацію, яка доволі поверхово стосується теми цього конкурсу, складає мало живучого в літературі персонажа.

Куди більший інтерес викликає новела Олексія Чупи “Бембі”. Автор володіє всіма інструментами зацікавлення читача, вміє створити внутрішньопротирічний характер, змалювати, за допомогою модерних засобів, сюрреалістичні картинки, котрі були повсюдно під час Єврореволюції. Письменник хоч і перевищив обсяг та охопив і події у Врадіївці, але йому вдалося тонко змалювати психологію зміни ворога, зробити сон настільки справжнім і зримим, що він стає моторошною реальністю. Найбільша чеснота новели О.Чупи в утвердженні непереможності народу, його праведного гніву й нарешті перемоги над ворогом у такій високій, літературно­технічній манері.

Тема Євромайдану – невичерпна. Вона не тільки у змалюванні тітушок, беркутівців. Майданівців та патріотів. На загал, до прикладу, тільки декілька авторів спробували змалювали волонтерів, без яких революція, до речі, не відбулася б. Як з позиції тем, так і характерів ця книжка не є вельми показовою. Але за допомогою конкурсу молоді початківці заявили про себе на всю Україну. І все ж, Євромайдан ще чекає свого всеохопного прозового втілення.

ДРУГ ЧИТАЧА (http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/40889/)