Свій читальний квітень я завершую книжкою, яка у 2019 році отримала Національну премію України ім. Тараса Шевченка. Вірніше не вона отримала, а її авторка, українська письменниця Оксана Луцишина Книжка називається «Іван і Феба». А завдячувати її появі на світ маємо Видавництву Старого Лева. І хоч фама про те, що роман Оксани Луцишиної надзвичайно потужний та однозначно вартує свого високого титулу, швидко розійшлася серед книголюбів, я чомусь довгий час не поспішала його читати. Можливо, мене відлякувала дивна назва чи обкладинка з зображенням якогось кітчу. Але, скоріш за все, я просто побоювалася вернутися в часи своєї молодості, а ще більше боялася прочитати про той період не надто реалістичні, нафантазовані авторкою, речі. Зразу скажу, мої побоювання були марними. Роман реально перевершив мої очікування. Він, наче машина часу, переніс мене на кілька днів у ті далекі бурхливі 90-ті.
Головний герой роману Іван Чепіль. Сам він родом з Ужгорода. Там він народився і виріс, а здобувати освіту поїхав до Львова. І саме у Львові наприкінці 80-х років на хвилі національного піднесення Іван стає до лав «Студентського братства». Тут я мушу зробити невеличкий екскурс в історію, бо молоде покоління книголюбів, можливо, не надто добре знає про події, які лягли в основу цього роману. Принаймні в моєму читацькому досвіді це перша книжка, яка розповідає про студентську Революцію на граніті.
Отож в жовтні 1990 року сталася подія, яка сколихнула всю Україну. Та й не тільки Україну, цілий Совєтський Союз, який тоді хоч і на хитких ногах, але таки ще доволі міцно тримався. За ініціативи львівського «Студентського братства» та київської «Української студентської спілки» студенти України вийшли на Майдан (тоді площу Жовтневої революції). Площа тоді була облицьована гранітними плитами, тому протест назвали Революцією на граніті. Студенти влаштували там наметове містечко і розпочали безстрокове голодування задля виконання тодішньою владою ряду політичних вимог. Акція тривала два тижні й завершилася перемогою студентів. Верховна Рада прийняла постанову, яка гарантувала виконання вимог учасників протесту. Революція на граніті стала важливим етапом на шляху до здобуття української незалежності.
Серед учасників революції був і Іван. В його функції входила охорона периметра наметового містечка і свою задачу він з честю виконав. Революція завершилася, студенти розʼїхалися по своїх містах. А далі, прогнозовано, вони всі потрапили під приціл спецслужб. І саме це, а не протест на Майдані, стало для багатьох головним випробуванням. Не оминула ця чаша й Івана.
Минув рік і Україна здобула незалежність. А згодом Іван отримав диплом інженера у Львівській політехніці і його студентське життя завершилося. Та прижитися у Львові йому не вдається. Здавалося б все, про що вони з братчиками мріяли й за що боролися, здійснилося. Тепер лише ставати до праці та будувати вільну державу. Але не так все просто і легко складалося. В силу певних обставин Іван повертається до рідного Ужгорода. А там його захлеснуло зовсім інше життя, специфічно закарпатське. Воно неначе витягнуло з Івана всі соки й змінило його до невпізнаності. Згодом Іван одружується з Марією, юною випускницею філологічного факультету, поеткою, яка називає себе Фебою. Шлюб цей був доволі дивним і замість хоча б умовної стабільності вніс в життя Івана лише сумʼяття та депресію. Як складеться життя Івана впродовж тих «ліхіх» і лихих 90-х, чи вирулить з свого крутого життєвого піке? Саме про це роман Оксани Луцишиної.
Я читала цю книжку і думками переносилася в ті часи, в описані події та обставини. Мої студентські роки припали на кінець вісімдесятих і ті перші проблиски боротьби за незалежність, перші мітинги Руху, перші львівські студентські акції сильно вплинули на мій світогляд. Навіть зараз, коли минуло майже сорок років, згадую про це з особливим щемом і відчуттям що була дотичною до зародження чогось важливого і значущого. Тож коли почалася революція на граніті, я, хоч на той час вже й не була студенткою, душею була разом з учасниками протесту. Памʼятаю, як поривалася поїхати до Києва та приєднатися до протестувальників, і лише присутність в житті маленької донечки стримала мене від цього кроку. Тож хронологія Революції на граніті, описана авторкою в романі, була мені до болю знайомою і допомогла відтворити в памʼяті все до деталей. Багато історичних постатей фігурують в романі під власними іменами. А от ватажків студентського протесту авторка таки перейменувала. Хоча в Яремі легко впізнається Маркіян Іващишин, в Ігореві Рудю - Олесь Доній, а в Боді «Афганцю» - Ігор Коцюруба.
Але не тільки ця ретроспектива революції підняла роман «Іван і Феба» в моєму особистому рейтингу на найвищу книжкову полицю. Те, як тонко й вишукано авторка описала особливості життя свого рідного Закарпаття - це просто вищий пілотаж письменницької майстерності. Читаєш - і наче кіно дивишся. Все надзвичайно живо і реалістично. А використання специфічної закарпатської говірки в діалогах персонажів ще більше підсилює ефект присутності. Мені все це дуже близьке і знайоме. Адже невеличка частина мого життя пройшла в Ужгороді й все це я знаю не лише з книжок. Та й зараз з Закарпаттям мене повʼязує дуже багато подій та дорогих серцю людей. Тож в цьому плані книжка знову ж таки видалась надзвичайно близькою та зрозумілою.
Роман «Іван і Феба» це глибокий аналіз величезної кількості різнопланових соціальних та побутових проблем. Вони, як пляцок-перекладенець, шарами лягають одна на одну, утворюючи разом пласт тогочасного українського буття. Тут і болісний пострадянський синдром, і проблеми глибоко патріархального суспільства, і неспроможність жінки реалізувати себе поза чоловіком та дітьми, і особливості багатонаціонального прикордонного Закарпаття, і наявність важких історичних травм.
Образ Івана побудований на суцільних суперечностях. Людина, яка не побоялася вийти на Майдан, панічно боїться своєї матері й роками приховує від неї свою участь в революції. Хлопець, який був своїм в мистецькому середовищі Львова, розумівся на живописі, музиці, поезії, вважає поетичне захоплення своєї дружини чимось дурним і непотрібним. Чоловік, який завжди гостро відчував фальш і несправедливість, спокійно собі працює в кримінальному бізнесі. Всіма цими суперечностями авторка показує читачеві, яким викривленим, а можливо і збоченим, було тодішнє українське суспільство, як непросто складалися стосунки між різними суспільними групами.
Щодо Феби, то в книжці її не надто багато. Я маю на увазі не багато тексту що її описує. Але роль Феби в романі надзвичайно потужна. Її образ підсилює всі ті проблеми, які авторка намагається донести своєму читачеві. Тонка і чуттєва Феба не може реалізувати себе у цьому зашкарублому патріархальному світі. Шлюб за домовленістю батьків, чоловік, який дивиться на неї, як на екзотичну тваринку, деспотична свекруха, післяродова депресія - все це просто вбиває в молодій жінці основи доброго і світлого.
Фінал роману доволі неоднозначний. Авторка дає можливість читачеві визначити на свій розсуд, як насправді відбувалися події в останній вечір розповіді. Як то кажуть, тут можливі два варіанти й лише ваша фантазія дасть відповідь, який з них правильний.
Роман «Іван і Феба» - це моє перше знайомство з творчістю Оксани Луцишиної й воно видалося надзвичайно приємним. Її стиль писання мені дуже близький. На перший погляд, виглядає, що читаєш таку собі неспішну розповідь, але насправді в цьому прихована така глибина, що аж дух захоплює, коли в неї занурюєшся. А володіння словом! Це ж просто неймовірно!!!! Відчувається справжня закарпатська чендеївська школа письменницької майстерності. Браво!
Кожен український Майдан був переможним, але попри це після кожного такого національного піднесення наступав період розчарування та деструкції. Тож дуже хочеться, щоб цю не надто добру традицію було перервано і ми нарешті почали свій впевнений поступ в правильному напрямку. Щиро сподіваюся, що війна допоможе багатьом прозріти та навчитися критично мислити. В цьому контексті роман «Іван і Феба» хороший екскурс в історію становлення української державності та ілюстрація певного негативного досвіду на цьому шляху. Тут є чого почерпнути, щоб уникнути помилок в майбутньому державотворенні. А поки що мусимо просто «тримати периметр».