Події оповідання відбуваються у тридцятих роках ХІХ століття, про що на початку зазначає Михайло Коцюбинський. Події ці страшні і жорстокі, несправедливі та непоправні. І викликають вони жаль, смуток та тугу, бо нічого не може зробити ані Остап, ані Соломія, хоча і б’ються до останнього. Тут є шекспірівська невдача, адже якби Остап з Соломією днем раніше зробили те, що надумали, — пішли від циган, — то не попався би Остап туркам, і жили б вони… Інші думки також викликає ця оповідь: вже про наше століття, про сучасну хвилю еміграції. Як тоді, два століття тому, хвиля за хвилею, ставали українці втікачами з рідної землі, рятуючись від панщини та безправного життя, лишаючи рідні села цілими сім’ями. І багато хто з них помирав від куль на березі Дунаю чи на його дні. Але і зараз, який вже рік поспіль, виїжджають українці, хто куди, з рідних земель, бо хочуть жити та бути щасливими.
Не знаю, що важче було: писати це оповідання, маючи надію, що більше такого не повторюватиметься, чи читати його, знаючи, що надія та була марною…