Дев’ять оповідань

“Дев’ять оповідань” — це книга, у якій не сюжет веде читача, а внутрішній рух людини, її крихка спроба бути живою серед тиші, що настала після великих потрясінь. Селінджер не створює великих подій — він спостерігає, як дрібні емоційні зсуви стають землетрусами у свідомості його героїв. Світ цих оповідань заселений людьми, які нібито живуть звичайно — телефонують, пишуть листи, розмовляють у кав’ярнях, — але за цією зовнішньою звичністю постійно відчувається щось зламане. У “Чудовому дні для рибки-бананки” смерть виростає з невимовного, майже невидимого болю. У “Для Есме — з любов’ю і всілякою бридотою” війна залишається не в окопах, а в людині — у її мовчанні, втомі, нездатності повернутись до нормального дихання. Селінджер працює з мовою як з нервом: його речення короткі, ламані, іноді ніби недоказані. У цій недомовленості — справжня правда. Він не пояснює героїв, не виправдовує їх, а дає можливість читачеві відчути, що всі вони балансують між ясністю і безумством, між дитячою довірою і дорослою недовірою. У кожному оповіданні — одна і та сама напруга: прагнення бути щирим і неможливість цього прагнення здійснити. “Кривенька качечка в Коннектикуті”, “У човні”, “Тедді” — це різні варіації однієї мелодії: людина намагається знайти точку рівноваги у світі, який постійно хитається. “Дев’ять оповідань” не читаються як окремі тексти — вони звучать разом, як дев’ять голосів однієї свідомості. Це книжка про післясмак війни, про втому від цивілізованості, про тих, хто вміє бачити занадто гостро.