До роздумів на тему : "Як не вбити кохання побутом"

Уявіть: кордон, небезпека, кулі свистять над головою. Він і вона - революціонери-втікачі, які бачать одне одного вперше в житті. І в цій екстремальній ситуації, коли смерть дихає в потилицю, між ними спалахує ТАКА іскра, що можна прикурювати. Винниченко геніально показує: коли ти розумієш, що можеш померти через хвилину, всі умовності зникають. Залишається тільки життя, інстинкт і шалене бажання любити тут і зараз. Оця сцена в житі, під сонцем, на межі життя і смерті — це, мабуть, найсильніша еротика в українській літературі. Без жодної вульгарності, а саме на рівні нервів.

Але найнесподіваніше тут - це фінал. І саме рішення головної героїні, Мусі. Вони переходять кордон. Вони живі. Вони закохані. Що роблять у звичайних романах? Одружуються, народжують дітей і сваряться через немитий посуд. Що робить Муся? Вона каже: «Прощавай». Вона каже: «Наше щастя було б, якби ми зустрілися десь у кав’ярні, але це було б маленьке, буденне щастя. А зараз у нас є Момент. Ідеальний, чистий, вічний. Давай його не псувати».
Я читав і хотілося кричати: «Та ви що, дурні? Залишайтеся разом!». А потім думаєш: а може, вона має рацію? Може, справжнє щастя справді живе лише мить? Винниченко жорстоко, але чесно каже нам: побут вбиває казку. А Муся вирішила залишити цю казку недоторканою, законсервувати її в пам’яті, як коштовність.

Це дуже сміливо. Це про свободу від шаблонів «як треба жити» але як же це суперечливо і десь не вкладається в голові.  Ця новела, як постріл. Коротка, яскрава і болюча. Вона вчить цінувати саме МИТЬ. Не минуле, не майбутнє, а оцей конкретний спалах життя.