Просто не описати той біль, що ти відчуваєш. Ту злість, що переповнює тебе та шукає вихід. Той відчай, що відчувається кожною клітинкою тіла. Але все це втрачає свою силу, залишаючи лиш відголос глибоко в душі, коли ти бачиш ту силу та мужність, що несуть в собі герої. Коли щось нове перекреслює минуле – даруючи надію. Кожна книга Дарини несе в собі щось важливе. І не просто важливе, а те соціально-гостре, про що в нас досі принято мовчати. Я неймовірно вдячна їй за це. Бо є речі, про які не прийнято говорити, часто чули ми. Та що там, і зараз чуємо. Але це не правильно. Поки ми будемо мовчати, поки це і буде продовжуватися. Бо жертва сама винна. Соромно/страшно розповісти. Що подумають люди. Як жити далі… і ще тисячу “чому краще мовчати”. От тільки кому краще… Ця історія про дві поломані душі, що притягнулись, наче магніти, аби залікувати душевні рани. Подарувати віру, підтримку, кохання. Ніхто з них не шукав стосунків, але доля вирішила – досить з них. Фінальні випробування вони пройдуть разом, аби раз і назавжди залишити минуле в минулому. Вони зустрілись випадково. Але ми то знаємо, що випадкова зустріч, найневипадковіша річ у світі. Вона покинула все, почала наче життя, та пам'ять так просто не залишити десь на лавці. Страх загнав її у свої тенета, наче павук в павутину. Вона живе в обмеженому просторі, бо він їй знайомий. Але приходить момент, коли стає цікаво – а чи зможу я вийти за ці межі. І знаєте, це було одне з найправильніших рішень за останній час. Бо саме цей експеримент став переломним в житті героїв. Говорять, перше враження найправильніше. Але чим більше часу приходить, тим чіткіше ти розумієш що це не так. Це ж довелося зрозуміти і героям, коли доля зіштовнула їх знову і знову. Не залишаючи вибору. Переживши насильство в минулому, вона сторонилась чоловіків, страх просто паралізував її. Але здолавши свій страх тієї ночі, в ній щось надломилося, але в гарному сенсі. Сама того не усвідомлюючи та не розуміючи, вона довіряє йому. Виявляється, з правильним чоловіком, можна бути собою. Вона б могла втекти…знову, проте вже тоді, на підсвідомому рівні вона розуміла, що він не образить. Він не ліз до неї в душу. Нічого не вимагає. Проте готовий бути поряд, підставити своє плече. Вислухати. Він знає як це, коли руйнується твій світ. Як це втрачати. Він бачить це в ній. Бачить як їй страшно. Але вона не тікає, бо втомилася боятися. Втомилася бути самою. Він готовий бути тою підтримкою, якої вона так потребує, нічого не вимагаючи натомість. Цей чоловік руйнує всі стереотипи про черствих та беземоційних чоловіків. Чоловіки не відчувають, чоловіки не розуміють. Чоловікам байдуже. Чорта з два, вони мають такі ж почуття. Вони вміють підтримувати. Вони мають ті ж почуття та потреби. Просто не всі мають право називатися чоловіком. Точно так само, як і не всі жінки. Всюди є непотріб, що псує враження. Але ж ви не ставите хрест, умовно, на якихсь ягодах, через одну гнилу… Його ставлення до дівчини просто до глибини душі… я не можу описати ту підтримку, турботу та хвилювання. Йому важливі її почуття, думки, стан. Він щиро бажає допомогти. Бо вона допомогла йому. І нехай це не одразу стає зрозуміло, та вона теж немало зробила і робить для нього. Я пишаюся нею та її силою. Переживши насилля, вона знайшла в собі сили не лише втекти,залишившись без підтримки, а й не зламатися. Так, вона надломлена, але неймовірно сильна, нехай вона це ще не до кінця усвідомлює, але зовсім скоро сама в цьому впевниться, ще й з такою підтримкою. Вона повернула йому віру в те, що він може бути щасливим. Може бути потрібним. Він дарує їй опору та затишок. Разом вони починають оживати, відчувати щось крім болю, розпачі та безвиході. Лише разом вони відчувають те, що так давно не відчували, або й взагалі не відчували. Лише разом вони можуть подолати своїх внутрішніх ворогів. Залишити минуле та боротися за майбутнє. Я тримала кулачки, коли їй потрібно було зробити чи не найважливіший вибір в житті. Мені так хотілося підтримати її, сказати що вона не сама, що все вийде. І неймовірно, в черговий раз пишаюся зробленим вибором. Це важко. Це дійсно важкий крок. Але страху більше не місце в її житті. Знаєте, для мене це книга контрастів. Не лише ставлення чоловіка до жінки, але й батьків до дітей. Більше за її колишнього чоловіка, мені хотілося прибити її батьків. Це такі сволоти, просто не вистачає злості. Як, от просто як можна так ставитися до дітей. Як можна бути такими недалекими. До того ж, не просто хтось один із них. Я в шоці від матері, яка сама живе в цьому й дітей вчить жити также. Та це просто не налазить на голову. Їй лікуватися треба. Вона не гідна звання матері. І його батьки, які не лише до нього ставляться з повагою, вони живуть нею. Їх стосунки просто приклад того, до чого хочеться прагнути самому. Те як вони її приняли, турбувалися… От хто гідний звання “батьки”. От в кого боліло за дітей, хто бажає їм щастя, але в той же час не лізе в їх життя. А ще нема сподобалася Катруся. Чудо, а не дитина. І те як вона прийняла Яру, як тягнулася до неї…дитина все відчуває. І коли здається, що ось він, кінець минулого, нове випробування тут як тут. Важко, дуже важко говорити про це, не те що пережити…вдруге. Кожна її думка піти вбивала мене. Боліло і за нього. Він переживав не меньше. Ще й її віддаленість додавала своє… Але добре, що вони вирішили рухатися далі, поговорили і, головне, почули.