Про Винниченка – політика, літератора, художника – сказано багато, написано не одне дослідження, захищені дисертації. А от про Винниченка-розбещенця ніхто досі так голосно не говорив. Надія Миронець вирішила виправити такий стан речей, розворушивши інтимний епістолярій письменника. Копатися в чужій брудній білизні – річ неприємна й неетична, але Володимира Кириловича вже давно нема, а бурхливе життя митця спокушає дослідників роздягнути його догола. Як на мене, ця книжка не належить до науки в повній мірі. Сторінки «полуничного» життєпису подекуди схожі на вигадку, белетристику.

Ця книжка вже здобула розголос в літературних колах. На одному сайті надрукували декілька рецензій на «Шидеври…» та інтерв’ю з автором. Пишуть про неї в основному молоді критики, вбачаючи нестандартне бачення класичної української літератури та біографій авторів. І самому захотілося спробувати опанувати її.

На знак прощання
«Театр - зона нескінченного очікування. Натхнення, що приходить до поета, натхнення як здатності до самопожертви, наведення особливого світла - той рідкісний стан чекання, який визначає присутність Божественного в нас, - у театрі стає актом колективним. Імовірність такої можливості катастрофічно зменшується, робить таке очікування неймовірно важким, а можливість - мізерною...Незнання - метод зчитування з аркуша часу первісних законів плину речей. Входження в зону самої події, а не її тлумачення»
(Режисер Володимир Клименко - КЛІМ)

Колись, ще у 19 столітті в царській Росії, існували спеціальні будинки, де утримувалися дрібні крадії. Такі місця називалися товариствами піклування, а російською – «Городское общество призрения», скорочено Гоп. Звідси і пішла назва цього слова – гопи, гопніки. Якщо характеризувати сучасних гопів, це люди низького інтелекту, які лузають «сємки» та видурюють у людей гроші, носять спортивний одяг (переважно Адідас) та розмовляють примітивною мовою. Мабуть, багато людей в Україні чи Росії колись стикалися із такими типами, які називають тебе «Вася», просячи дати «рубас».