Конкурс відгуків на прочитані книжки!
Даруємо книжкові сертифікати найактивнішим дописувачам відгуків у вересні 2025 року Детальніше
You are here
Рецензії та відгуки на книгу
Усі / Найкращі за місяць / Найкращі за рік
#
Детектив на декілька вечорів
Це вже третій роман авторки, який я прочитала. Він сподобався мені більше, ніж «Глибоко під водою», однак менше, ніж «Жінка в потягу». У принципі Гоукінз собі не зраджує і знову подає опис трагедії вустами головних героїв. Однак цього разу персонажів стає менше, тож заплутатися не вийде. Перед нами класичне вбивство молодого художника Деніела, людини неоднозначної, яку навряд чи можна назвати позитивним героєм. Є три жінки, кожна з яких могла скоїти злочин. І кожна мала на це підстави. Я одразу відкинула Лору зі списку підозрюваних: це було б банально і нелогічно.
Непогано, але не шедевр
Коротко можна було б сказати так: «Очікувала більшого». Напевно, «Дівчина в потягу» є все-таки шедевральним твором, тому від авторки хочеться прочитати щось подібне. У новому романі Гоукінз використала той самий підхід: оповідь від першої особи героїв, часові ремінісценції. Однак героїв надто багато. Більше десяти. І звичайний читач легко може заплутатися, тим більше, що унікальності не вистачає. Друге - це забагато нецензурної лайки. Я розумію, що у невеличкому містечку багато хто матюкається, але чи варто на цьому аж так наголошувати увагу? Третє. Сюжет.
Усе, що я знаю про кохання
Є книжки, що схожі на розмову з подругою під ранок: коли місто ще спить, коли вже сказано все зайве, і залишається тільки правда — трохи крива, смішна, болюча і зовсім не глянцева. Саме такою є книга Доллі Олдертон «Усе, що я знаю про кохання» — не ідеальний посібник із романтики, а живий щоденник життя, у якому кохання не завжди має форму серця. Це мемуари, але не зразка «глянь, як я досягла успіху». Це чесне, часом беззахисне зізнання, що виростає крізь дурні побачення, шалені вечірки, розбиті серця, втрати і дзвінки о третій ночі.
Портрет однієї леді
«Портрет однієї леді» — глибоке, тонке дослідження жіночої свободи, ілюзій і тих пасток, які ховає в собі бажання «бути собою». героїня спочатку нагадує легкий вітер із Нового Світу: незалежна, допитлива, смілива у своїх мріях. Вона вирушає до Європи не як на екскурсію, а на пошуки істини — про себе, про світ, про любов. Але в старому світі, за фасадами вілл, замків і мовчазних салонів, на неї чекає не романтика, а драма — витончена, майже невидима, мов павутиння у сонячному промені.
Чиполіно
У світі, де справедливість часто стає тінню, а правда ховається за високими парканами влади, з'являється хтось маленький, сміливий і… з цибулевою голівкою. Так, мова про Чиполіно — хлопчика-овоча, який навчив не одне покоління дітей (і дорослих) відрізняти добро від зла не за зовнішнім блиском, а за вчинками. Це алегорія, тонка й дотепна, про суспільство, у якому одні будують палаци на сльозах, а інші — затоплюють ці палаци своїм сміхом і гідністю. Джанні Родарі створив світ, у якому овочі мають більше серця, ніж чимало людей у нашому. Чиполіно — це дух спротиву.
Золотий дім
У «Золотому домі» Салман Рушді — мов режисер старого доброго нуару — піднімає завісу над сучасною Америкою, де кожен камінь тротуару пам’ятає чиєсь вигнання, таємницю, нову ідентичність. Це історія про маски, які ми носимо в світі, що більше не вірить у правду. Рушді знову повертається до великих міфів. І робить це через історію заможного, владного, мовчазного чоловіка, що разом зі своїми синами оселяється у розкішному будинку в Манхеттені, мов новітній Гетсбі.