Нещодавно мені довелося почитати книгу Олександра Ірванця "Харків 1938", це альтернативна історія, у якій письменник ділиться своїм баченням щодо ситуації в Україні через 20 років, якби їй вдалося б вистояти у визвольній боротьбі проти червоної навали у 1918р. Не буду заглиблюватися у історію від пана Ірванця, але у ній письменник закцентував увагу на тому, що Україна ще у 30-х роках минулого століття мала б свого нобелівського лавреата з літератури - Ольгу Кобилянську.

Читаючи ранню новелістику Миколи Хвильового, важко не помітити, що написана вона у той час, коли письменник майже цілковито сприймав свою неспокійну сучасність як "світанок нової щасливої ери" й вірив у "райську" ідеологію комунізму, те як він не закривав очі на тогочасну дійсність і у своїй творчості був прозорим оповідачем.

Мені дуже імпонує, що зараз активно почали звертати увагу на призабуті твори наших митців. От взяти ім'я Нечуя-Левицького, творчість якого найперш асоціюється із поневіряннями Миколи Джері в пошуках правди, або із колоритними образами Кайдашів, або ж з персонажами баби Параски і баби Палажки. Але як виявилося, на думку письменника, обмежитися зображенням лише життя селян, обминаючи інші суспільні вертви було б не правильно.

Культова кіношна історія при згадці якої завжди викликаються асоціації із неймовірною Одрі Гепберн, яка зіграла головну героїню в однойменному фільмі. Аби фільм не затьмарював враження від читання, я завжди роблю перевагу у прочитанні історії, а вже після цього - в перегляді. Відзначу, що у письменника майстерна манера оповіді про самотність та недосконалість світу.

Хтось скаже, що книга поверхнева про дівчину із легковажними поглядами на життя, інші помітять у головних героях пошуки відповідей на вічні питання, пошуки себе та свого місця у світі, до якого немає інструкції.