В радянські часи творчість Бориса Антоненка-Давидовича довго замовчувалася, адже письменник свого часу провів у засланні у Сибіру, а повернувшись в Україну, писав "у шухляду" з вірою, надією та сподіваннями, що прийдуть часи, часи незалежності і його твори прочитає український читач.Фактично Борис Антоненко-Давидович знайшов свого читача після своєї смерті.

Письменник впродовж свого життя ніяк не міг осягнути розумом, що є люди, які здатні зневажати свій народ, його мову, свої духовні корені. Всі ці переживання він передав у повісті "Слово матері"

В сім'ї коваля Сметани завжди з пошаною відносилися до єдиної книги в домі - до Шевченкового "Кобзаря", батьки прагнули вивчити сина письменним і останні гроші спрямували йому на навчання. Мати научала пам'ятати рідне слово, не забувати рідну мову.

Але, потрапивши у великий світ, де українську мову вважали, неінакше як мову селян, Іван швидко забуває мамині слова. Мати помирає, а Іван так і не згадує материнське застереження: "горнися, дитино, до простих людей".

Проте ще маленький вогник материнського вчення жевріє у серці хлопця, його лише слід розбурхати. Читаючи цю повість охоплює сором і сум за Іванові вчинки. Та життя навчило,  і хлопець збагнув мудрість материнських слів, відчув  серцем зарозумілих людей, які духовно були з ним чужими.