Падіння

В цьому творі стиль Камю змінюється. Тут більше музики, витонченості, отруйного гумору. Це не холодна спостережливість "Чужого", а вивірене, майже театральне зізнання. Щирість і маніпуляція переплітаються настільки тісно, що межу між ними неможливо відчути. У "Падінні" автор говорить голосом людини, яка втратила всі свої ілюзії, але не втратила здатності сміятися з себе. Це монолог, що тягнеться, як ніч у незнайомому місті. Колишній блискучий адвокат розповідає про своє падіння — моральне, соціальне, людське. Але насправді він не стільки розповідає, скільки поступово затягує у свій простір — простір сумнівів, іронії й прихованої провини.Герой називає себе «суддею-каянником», і саме в цьому парадоксі закладена головна ідея книги: бажання бути вищим — навіть через власне приниження. Він розкриває механізм самовиправдання, де навіть щирість — лише одна зі стратегій контролю. Камю тут немовби натякає: мораль — це теж гра.