Українська містична проза

Я б усе-таки з натяжкою назвала підібрані у збірці оповідання містичною прозою. Адже очікуєш щось на кшталт Дракули чи упирів, а читаєш про вибрики звичайних чортів, причому без нуару та страху. Зокрема оповідання Степана Васильченка, головним героєм яких є дідько, тобто чорт. У першому творі «В хуртовину» йдеться про чорта, який взимку присів на сани до македонського старости й його писаря. Староста хотів закурити люльку, однак через витівки чорта всі сірники гасли, а писар (як на зло!) рахував їхню кількість, чим дуже дратував свого начальника. І ось аж один сірник став у пригоді, і нібито люльку розпалив, однак дуже швидко вогонь знову згас. І де тут чортівня чи містика, чи страх? Звичайна гумористична замальовка, яку можна було вставити до якоїсь повісті. Чи оповідання «Чарівний млин», де йдеться про витівки іншого дідька, який обʼєднував у пари всіх, хто приходив і сідав під млином. На всіх ці чари спрацьовували, окрім вчителя, який вирішив, що він є ближчим до мужиків, аніж до жінки, а на ранок усі дізналися, що млин спалено, - напевно, це зробив учитель. Теж тут маємо більше соціальний підтекст, аніж містичну основу. Тому пропоновані твори можна розглядати як збірку української демонології, однак очікувати від них жахіть чи кривавих сюжетів не варто. Та й не в українській традиції хорор й кровопролиття. У нас чорти радше пустують, аніж мстяться.