Вайбова рецензія 2.0 На районі

Слухай, тут таке кіно. Харків... Бетон... Спека, від якої плавиться не тільки асфальт, а й мізки. Жадан бере цей город за горло і витискає з нього «Месопотамію». Це не книжка, це - нутро твого району, де за кожним рогом або любов до гробу, або розбита арматурою голова.
Він малює портрети кентів, яких ти бачиш щодня у черзі за пивом. Але тут вони  як античні герої, тільки замість сандалів  стоптані кросівки адідас. Тут кожен сюжет - це постріл. Бах!  і ти вже відчуваєш цей запах дешевих сигарет і нічних розмов, від яких хочеться або вити на місяць, або обійняти весь світ. Текст дихає. Він рваний, він живий. Це літра для тих, хто викупив, що справжня магія - не в казках про ельфів, а в тому, як падає світло на облуплену стіну хрущовки, поки ти чекаєш на ту саму малу. Жадан не вчить жити, він просто показує, як воно є без фільтрів і прикрас.

Вайб у книжки максимально трушний: трохи меланхолії, трохи жорсткого реалізму і дуже багато любові до свого міста. Це література для тих, хто викупає романтику нічних вулиць, зашморганих районів і щирих розмов по душах. Навіть якщо ти не фанат віршів (а вони там теж є на десерт), проза залітає як рідна, бо вона про нас, про наші факапи і наші маленькі перемоги. «Месопотамія» - це реальний флекс для інтелекту, після якого ти починаєш дивитися на звичайні хрущовки як на храми. Якщо хочеш зрозуміти, чим дихає сучасна українська душа без цензури і пафосу, бери цей талмуд і вникай. Бо це база і наш Вавилон!