Звичай білої людини

Джек Лондон у “Звичаї білої людини” пише з холодною чесністю, яка часом межує з дискомфортом. Це коротке оповідання не лишає простору для затишного читання. Ні про добро, ні про зло. Тут — про порядок. Лондон не пише про подію — він пише про механізм. Про те, як культурна перевага — не аргумент, не філософія, а вольове рішення — стає жорстким каркасом для іншої культури. Автор не захоплюється і не критикує, а фіксує дії як факт: ось як працює імперія. Лондон не драматизує, не додає барв. Мова точна, економна, майже математична. Це робить сцену страти ще моторошнішою: немає емоцій, лише процедура. Адже жах тут — не в крові, а в спокої, з яким вона проливається. “Звичай білої людини” — текст про владу як ритуал. Про те, що насильство в колоніальному світі було способом підтримувати уявний порядок.