"Що сталося б із нами, якби ми збагнули все, що відбувається на фронті!".

А сталося б те, що на довгий час, увесь світ замовк, відсторонився б від усього, заціпенів…

А потім… потім з’явилася б надія на краще майбутнє.

Вже не прийшлося б спостерігати за неподобством, що коїться на День перемоги та проявляється у радісних вигуках, щирих усмішках. Хіба так радіють, згадуючи якусь трагедію, навіть меншого масштабу: автомобільну чи авіакатастрофу?! Годі й казати про таку страшну трагедію, яка в пам’яті та на вустах цих вдоволених облич. Це, щонайменше, нечемно.

Всі неодноразово стикались із поняттям втраченого покоління, і я також. От тільки мені здається, що дійсно зрозуміти, відчути, що це означає, можна лише прочитавши даний роман.

"... Безпорадні, як діти, і досвідчені, як старі люди, ми жорстокі, і сумні, і несерйозні,— мені здається, ми вже пропащі.

... ми тільки й уміємо, що грати в карти, лаятись та воювати. Небагато для двадцяти років — і забагато для двадцяти років.

... Через війну ми стали ні до чого не здатні.

... I я знаю: все, що тепер, поки ми на війні, потонуло в нас, немов каміння, після війни знову спливе на поверхню, ось тоді й почнеться боротьба між життям і смертю".