Коли мені було одинадцять-дванадцять років, то я познайомився зі всесвітом Гаррі Поттера. Першу частину я вже оглянув. І виявилось, що ностальгія то є страшна штукенція. На хвилі гарних спогадів, першій частині багато-чого пробачалось. А от з другою частиною вже все інакше. До "Таємної кімнати" я ставлюсь набагато прохолодніше. Так, в дитинстві я більше любив цю частину, але зараз вона суттєво програє іншим частинам саги. Але я не хочу розповідати про певні незрозумілі фрагменти історії (наприклад, відсутність причин Геґріду відправляти трійку головних героїв до Арагока).

Це шикарна на половину детективна, на половину містична історія про пошуки правди. Фрагменти із щоденником до сих пір викликають мурашки по шкірі. Зачарований артефакт, який здатний спілкуватися з людиною через письмо - це крута ідея (це вже потім ми будемо розуміти, що це горокракс). Трохи карикатурним виглядав і бій із Василіском. Відверто кажучи, малолітній шкет досить тяжким мечем умудряється завалити монстра, якого протягом навчального року вчителі не могли анігілювати.

Однією з найбільш цікавих ідей, що були в книзі, це персонаж Локарта. Так, в фільмах його зробили дуже противним персонажем. В книзі його розписали ширше. Безумовно, він продовжував бісить, але після книги це вже виглядало іронічно. Не було ніякого жахливого негативу до персонажу. Просто типовий шлагбаум, перепона для головних героїв до пошуку істини.

Вже другу книгу підряд мене надзвичайно сильно бісить головний герой. Я не розумію, чому Гаррі себе веде настільки самовпевнено. Він - лише дванадцятирічний малий, який постійно суне свого носа куди не слід. При цьому всьому, більшість його дій потім навіть виправдовують, що не дуже добре. Це було і в першій частині, але там все списували на його зацікавленість магічним світом.

Я люблю Таємну кімнату не так сильно, як наступні частини. Напевне, це єдина книга із серії (Прокляте дитя ігноруємо), яку я ледь не змушував себе дочитувати. Незважаючи на це, свої 5* друга частина про "засрянця" Гаррі заслужила.