Що ж до людей, то, пригнічені каменем, вони чи й насмілювалися вимовити бодай слово за день, а коли й мовлено було, то майже нечутно, так що вгадувано значення з порухів губ, здебільшого ж обходилися простими жестами, бо життя було тут просте і не вимагало складнощів, для залагодження яких, власне, й створене слово.

Життя вперте й чіпляється за тих, хто його найбільше ненавидить.

"А в мене було небо кольору євреїв. Коли їхні тіла припиняли шукати цілини у дверях, поставали їхні душі. Коли їхні нігті шкрябали дерево, а іноді навіть упивалися в нього під натиском всеохопного розпачу, їхні душі летіли до мене, простісінько мені на руки, і ми вибиралися з тих душових на дах, а далі - угору, в обійми неосяжної вічності. Мені відправляли їх без ліку. Хвилина за хвилиною. Душ за душем. Ніколи не забуду свій перший день в Освенцимі, свій перший прихід до Маутгаузену..."

-У мене для шампанського лиш два офіційні приводи - коли закохана і коли не закохана!