Тут ну дуже довга розкачка, як на мене. Та й сам сюжет занадто плавний і рівний. Все в одному стилі, ні, це не погано, стиль є стиль, але певні моменти виглядали б яскравіше при іншій подачі. Ну і емоції...їх майже невідчутно. Читаєш, і ніби ж розумієш що ось цей момент трагічний, ось тут потрібно співпереживати, тут трішки злякатися, але в душі ти не відчуваєш цього, відбулося і відбулося. Але і назвати її повністю нудною я не можу. Знаєте, те дивне відчуття, коли наче й нудно, але кидати не хочеться, бо цікаво що буде далі. Мені було цікаво з появою Генрі, а точніше коли почалася і його історія. Там вже було якось яскравіше, або ж просто з'явилося різноманіття якесь. Минуле... скільки всього можна було витягти з нього... Скільки яскравих моментів описати, навіть якщо вони сумні (війни, революції, зміна століть), описати що вона зробила на благо людей, в неї така форма була, її всі забувають, цим можна було круто скоротитися. Але ж про це лише мимохідь згадується. Зате з разу в раз описується як її хтось забуває. Як вона щось краде і як користується чужим майном та благами 🤷 Я розумію, що в неї не було іншого вибору, але це й так всім зрозуміло. Читачам хочеться ще чогось, якоїсь іншої сторони цього прокляття, а не одного й того ж із року в рік різними словами. Єдиний момент який мене розчулив – коли дізналася що Генрі скоро помре і коли вони прощалися на даху. Чесно кажучи, саме цей момент витяг цю історію, для мене, але ж до нього ще треба дочитали... Ця історія з відкритим фіналом. Так, це не те чим хотілося завершити цю історію. Але поряд з тим я не знаю який фінал повинен тут бути. Всі щасливі і позбулися прокляття? Якось не віриться в таке, надто казково, хоча й хочеться щоб все було добре... Хтось із них помер, а інший продовжує жити? Життєво, але якось депресивно. Померли в один день? Знову ж таки казково якось. За що тоді вона боролася 300 років? Навіть не дивлячись на те що сама історія не така якою хотілося б її бачити, основна думка помітна – потрібно вміти правильно формулювати свої бажання. Як то кажуть, бійтеся своїх бажань, вони мають властивість збуватися. Вони хотіли не того що отримали, але у хвилини відчаю ніхто не замислюється над двозначністю мрії, про те що її можна інтерпретувати по різному. Вони поплатилися за свої ж мрії та бажання. Ну і на завершення, для мене це було схоже більше на переказ чим на повноцінний твір, по одній простій причині – відчуття що чогось важливого не вистачає. Ніби воно є, автор це знає, але не розкриває це, чи то сподіваючись що це само собою зрозуміло, чи то ми повинні до цього дійти самі.