
Конкурс відгуків на прочитані книжки!
Даруємо книжкові сертифікати найактивнішим дописувачам відгуків у лютому 2026 року Детальніше
You are here
Рецензії та відгуки на книги користувача
І знову Париж. І знову етюди. І назва книги про цирк, про який і близько немає жодного натяку. І знову поліцейський відділок і кримінальна справа. Є хлопець Жан. Йому 18 років. Хто він, де його батьки, чому він тут? Є Жизель, їй 21 рік. Вона одружена. Але чомусь є вказівка на те, що вона повія. Як ці двоє опинилися у поліції і що це за справа? Незрозуміло. Однак між ними опісля виникає симпатія, і вони мріють про поїздку в Рим. Це - елементи сюжету цієї повісті. Все інше - атмосфера французької столиці, яка навіть є не тлом, а своєрідним головним героєм.
Убивства. Спершу здається, що цей твір - детектив. Однак це не так. У тонкій манері Патрік Модіано переноситься у Париж 1960-х років і відтворює його атмосферу - з вуличками, кафе, запахом кави і круасанів, дощем і темрявою.,. Це більше схоже на етюд у стилі імпресіонізму початку двадцятого століття, щось від Коцюбинського та його «Інтермецо». Є хлопець і дівчина, які познайомилися в компанії. Дівчина старша від хлопця. Дівчина винна у злочині. Але хіба це так важливо, коли навколо картина нічного Парижа та відчуття щастя? Трохи схоже на Орхана Памука, який оспівує Стамбул.
Ця книга Орхана Памука написана у сюрреалістичній манері і геть не схожа ні на «Музей невинності», ні на «Тихий дім». Таке враження, що турецький письменник вирішив експериментувати не лише зі стилем, але й з ідеєю. Головний герой твору - звичайний студент на імʼя Осман. Як і багатьом його ровесникам, йому подобається дівчина, а ця дівчина постійно читає якусь книгу. От хлопець і вирішив, що слід і йому придбати таку саме, щоб бути ближчим до Джанан. Сів читати книгу - і життя його змінилося. Тепер він чомусь вирішив подорожувати, змінювати один автобус на інший і щось шукати.
Обожнюю деякі твори Орхана Памука і вважаю їх шедеврами: «Музей невинності», «Моє імʼя - Червоний», навіть «Рудоволоса жінка» можна віднести до цього переліку. Але його твори типу «Нове життя», «Сніг» та «Біла фортеця» я не розумію і не відчуваю. «Білу фортецю» читати нібито легко (на відміну од «Снігу»), нібито сюжет історичний: сімнадцяте сторіччя, турки завойовують Європу й беруть у полон чоловіка з Венеції. Однак незрозуміло, що хотів сказати автор, коли показував зовнішню схожість венеційського бранця із турецьким ученим-хазяїном.
Чудовий роман Гі де Мопассана про чоловіка-альфонса, який завдяки своїй привабливій зовнішності та харизмі через ліжко досягає успіху і підкорює Париж. Для мене це є ніби продовженням образів, створених у першій половині 19 століття Бальзаком на прикладі, зокрема, Ежена Растіньяка. Молодий провінціал, без копійки в гаманці, в даному випадку - Жорж Дюруа - прекрасно розуміє, що стати успішним і багатим можна, якщо заводити інтимні стосунки з одруженими і впливовими жінками.
Назвати цю книгу скандальною буде замало. У Російській імперії її називали «порнографічним романом». Звісно, в ті часи під порнографією розуміли незначне оголення тіла, яке зараз навіть не назвеш еротикою. Про Арцибашева, автора роману, писали негативні відгуки, обвинувачуючи його в організації «ліг вільного кохання» та сексуальній революції. У принципі це був час після революції 1905-1907 років, коли молодь вважала, що програла бій самодержавству, її охопила духовна криза, що проявилася в захопленні еротикою та епідемії самогубств. Піти з життя стало модним, звабити дівчину - нормальним.
Учителька, художниця і піаністка. Марта, Ганна і Софія. Три сучасні жінки. Інтелектуалки, можна сказати, феміністки, дівчата, що хочуть вчитися і реалізувати себе. Вони доповнюють одна одну, являючи собою одне ціле. Дехто назвав би їх новими жінками. У даний момент вони живуть разом, бо житло є дорогим, однак невдовзі їхні долі розійдуться. Марта стане зразковою дружиною, Ганна - прибічницею вільного кохання, а Софія не зрадить музику і помре під звуки фортепіано, не маючи змоги чинити опір життєвим обставинам.
Для Ольги Кобилянської жіноча тематика є провідною.
Готичний роман. Неперевершений мюзикл із Саррою Брайтман на музику Ендрю Ллойд-Вебера. Пісні, що захоплюють дух. Чоловік у масці і красуня Крістіна. Про «Привид опери» можна говорити багато.
На прочитання книги мене надихнув кінофільм. Роман є дійсно цікавим, але не стільки через стиль написання і талант автора, скільки через ідею. Талановитий актор і музикант із зовнішніми вадами закохується у прекрасну співачку Крістіну і викрадає її. Ховає її у таємних приміщеннях театру, про які тільки йому й відомо, куди треба плисти на човні.
Як на мене, цей твір Джейн Остін за рівнем глибини є найкращим з усього її доробку. Чітко виписано характери героїв, є сюжет і не так багато уваги приділено балам, грі в карти та порожнім розмовам. У центрі уваги - сестри Елізабет та Маріанна - нібито дві протилежності. Перша - зважена і спокійна, друга - сповнена емоцій. Є ще третя сестра, якій приділено мінімум уваги, та брат Джон, що перебуває під впливом своєї хитрої дружини Фаннв і після смерті батька успадковує майже все майно. Сестри демонструють гідну поведінку, до того ж закохуються до нестями.
Не радила б купувати цю книгу і користуватися нею в навчальному процесі. Вона написана не фахівцем з історії Київської Русі. Це очевидно. З багатьма твердженнями автора я не погоджуюся. По-перше, автор чітко пише, що Русь - це скандинави, тобто обстоює норманську теорію. Відповідно, всі антинорманісти для нього - прихильники Росії і СРСР. А як же бути з багатьма українськими істориками, які, навпаки, в 1990-ті роки писали, що Русь заснували словʼяни ще до приходу норманів? І звідки ця категоричність у твердженнях?
По-друге, автор дуже мало уваги приділяє політичній діяльності князів Русі.



