Наступною титулованою книжкою, яку я прочитала, став роман польської письменниці, лавреатки Нобелівської премії, Ольги Токарчук «Бігуни» від видавництва «Темпора» в перекладі Остапа Сливинського. У 2008 році роман отримав одну з найпрестижніших польських премій у галузі літератури - «Ніке». А через десять років, у 2018-му, був нагороджений Міжнародною Букерівською премією. Хоча книжку важко назвати романом в класичному розумінні цього терміну. Вона не має єдиного сюжету чи якогось персонажа, який би обʼєднував написане. Це радше мозаїка, складена з дрібних шматочків роздумів авторки.

Свій читальний квітень я завершую книжкою, яка у 2019 році отримала Національну премію України ім. Тараса Шевченка. Вірніше не вона отримала, а її авторка, українська письменниця Оксана Луцишина Книжка називається «Іван і Феба». А завдячувати її появі на світ маємо Видавництву Старого Лева. І хоч фама про те, що роман Оксани Луцишиної надзвичайно потужний та однозначно вартує свого високого титулу, швидко розійшлася серед книголюбів, я чомусь довгий час не поспішала його читати. Можливо, мене відлякувала дивна назва чи обкладинка з зображенням якогось кітчу.

Книжка Степана Процюка «Руки і сльози. Роман про Івана Франка» вперше вийшла у видавництві «ТунДрайв» в буремному 2022-му. Я ж отримала її від автора у січні 2023 року. Але лише зараз зорі зійшлися для читання роману. Тож поділюся з вами враженнями.

Дія твору відбувається восени 1920 року на південних околицях Волині між Кременцем і Шумськом. Вже закінчилася Перша Світова війна, але ці терени далекі від мирного життя, бо є театром бойових дій між кількома сторонами конфлікту. З однієї сторони більшовики, з іншої польська армія, а поміж ними війська УНР, які ще мають хистку надію на те, що незалежна українська держава відбудеться. Та крім бід, спричинених війною, сюди прийшла ще й інша пошесть - епідемія дифтерії. Хвороба почала нещадно косити населення й особливою групою ризику стали діти.