Вічна класика

Напевно, немає такої людини, яка б не чула про Ромео і Джульєтту з Верони, кохання яких ідеалізують. Мені особисто було боляче дивитися мультфільми та кіно за вічним твором Шекспіра. Прочитала цю драму ще у школі, тоді сприйняла її спокійно, бо вже знала сюжет. З роками Шекспіра переосмислюєш і звертаєш увагу навіть не на ворожість між Монтеккі і Капулетті і не на романтику почуттів і смерть героїв. З висоти років бачиш, що у житті людини, попри щире в взаємне кохання, може не скластися сімейне життя. Якби сімʼї не сварилися, могли б Ромео і Джульєтта витримати випробування часом і не посваритися? Адже їхнє кохання - інфантильне і незріле, хай би що мені не говорили. Чи могло б воно дозріти? Це теж питання. Навіть шлях смерті, який обрали герої, є ідеалістично-романтичним і по-юнацькому наївним. Нібито можна відмотати життя назад і вдруге народитися. Звісно, особисто мені боляче, що фінал виявився трагічним, що смерть людини хлопця і дівчини змусила ворогуючі роди замислитися над своєю поведінкою. І в цьому, власне, і полягає катарсис, коли, прочитавши твір, ти плачеш і очищаєшся од люті і ненависті, співпереживаєш і ростеш як особистість. На жаль, у житті хепі-енд трапляється нечасто. Дійсно, більш печальної повісті годі шукати.