Якби ви знали, як-то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хлiб їли… Якби-то знали… тодi б ви зрозумiли, що батьки не вороги вам… От трохи погримав, а вже й жаль!
— Дурний Бровко! Не розумієш,—
Звиняй, що так кажу,—
Я те роблю, чого ти не зумієш:
На задніх лапках я по-вченому служу.
— Щоб ти сказивсь! — Бровко собі шепоче,
А вимовити не посмів,
Бо Цуцик дуже запанів:
Скубне й Бровка, коли захоче.
Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом. Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе...
Тут недоїдаєш, недопиваєш, день при дні працюєш, жінка з діжі рук не виймає - і тілько ж всього-на-всього двісті десятин, а то ж, мабуть, і в десять тисяч не вбереш.
