Конкурс відгуків на прочитані книжки!
Даруємо книжкові сертифікати найактивнішим дописувачам відгуків у лютому 2026 року Детальніше
You are here
Рецензії та відгуки на книгу
Щоденники
Це не записи великого письменника, що підбиває підсумки. Це хода живої людини. Тут немає сюжетів, немає вивіреної логіки. Камю пише уривками — думки, враження, речення, які іноді здаються непотрібними, але згодом розгортаються як важливі вузли його внутрішнього ландшафту. Його щоденник — це спосіб говорити з собою вголос. Камю мислить відчуттями. Його світ складається з вітру, тіней, людської мовчанки, рвучких світлих моментів, які тривають секунду, але пояснюють більше, ніж томи філософії.
«Спід і лице», «Шлюбний бенкет», «Літо»
«Спід і лице», «Шлюбний бенкет», «Літо» — складаються в живу мозаїку з пейзажів, запахів, світла, голосів. Але це не путівник по Алжиру, і не мемуари. Камю шукає не місця, а стан — той, у якому людина й світ ще не стали ворогами. Його Алжир — не географія, а стан внутрішньої прозорості, де життя ще не покалічене ідеями. У «Спіді й лиці» Камю пише про тишу, яка нависає над злиденними селами. Але ця тиша не покірність, а гідність. Він бачить обличчя тих, кого зазвичай не помічають, — і описує їх без жалю, але з теплом. Без сентиментів.
Міф про Сізіфа. Бунтівна людина
У «Міфі про Сізіфа» Камю дивиться в обличчя абсурду — без страху, але й без театральної зневаги. Людина для нього — це істота, що питає, а світ — мовчить. Але цей дисбаланс не веде до капітуляції. Навпаки — саме з цього мовчання і починається свобода. Камю формулює ідею абсурду не як прокляття, а як умову — єдину, в якій людина може бути щирою. І Сізіф, що котить свій камінь — не символ поразки, а образ тієї дивної гідності, яка не вимагає перемоги, щоб бути справжньою. У «Бунтівній людині» Камю знову говорить про межі.
Перша людина
Камю не завершив цей роман — його життя обірвалося раптово, і тому текст зберігає незавершеність. У «Першій людині» Камю відходить від притчевості й абстрактного абсурду. Тут автор говорить простішою мовою — це майже автобіографія. Йдеться про пам’ять, що тримає людину на плаву серед бруду, війни, бідності та забутих облич. Альтер его Камю повертається в дитинство, де глуха бабуся, німа від емоцій мати і жорстка школа життя формують його світогляд. Але це не ностальгія. Камю нікого не ідеалізує. Його погляд — не сентиментальний.
Вигнання і царство
"Вигнання і царство" — тихе занурення в болісні, звичні ситуації, які зсередини руйнують упевненість у тому, що ми «вдома» — у собі, в суспільстві, у світі.
Чума
У "Чумі" Камю знову повертається до своїх головних тем — абсурд, свобода, відповідальність. Чума тут не метафора, а багатошарова фігура: фізична, моральна, історична. Вона — умова, у якій стає видно людину такою, якою вона є. Стиль Камю точний: нічого зайвого, жодного драматизму, лише факти, жести, втома. У героїв немає героїзму в традиційному сенсі, зате є звичка робити свою роботу. І ця звичка виявляється чи не єдиною формою гідності. Доктор, який записує історію чумного міста, не вірить у Бога, не шукає слави, не сподівається на диво. Він просто лікує.
Чужий
Світ, у якому живе головний герой не стільки ворожий, скільки байдужий. Ця байдужість глибша й страшніша за ненависть. Вона не кричить, не протестує, не намагається переконати. «Чужий» — це не історія про злочин чи суд. І не портрет «безсердечного» чоловіка, який не заплакав на похороні матері. Це книга про людину, яка раптом перестає грати за неписаними правилами суспільства. Мерсо — не бунтівник, не герой і не мученик. Він просто не робить вигляду. Його щирість — гола, незручна, беззахисна — лякає інших.
Порушник праху
Цей роман починається з могили — буквально і символічно. Але Фолкнер копає глибше, ніж здається. «Порушник праху» — це текст про тягар минулого, який не хоче залишатися мертвим, навіть коли всі роблять вигляд, що він давно похований. Головний герой — темношкірий чоловік звинувачений у вбивстві білого. У південному містечку після цього вже нічого не треба доводити. Але замість звичного мовчання і покори — він говорить. І в його гідності більше спротиву, ніж у сотні вигуків.
Крадії
Фолкнер написав «Крадіїв» наприкінці життя — і це відчувається. У цьому романі немає тої згустилої темряви, що нуртує в його ранніх творах. Натомість — м’яка іронія, теплий присмак ностальгії й оповідь, що більше схожа на притчу про хлопчика, який разом із дорослими краде автомобіль і вирушає в дорогу, де втрачає дитинство, але не наївність. Проза Фолкнера тут змінює свій хід: вона більше не задихається в багаторядкових реченнях, а тече — вільно, неспішно, з відчуттям внутрішнього спокою. Це, мабуть, один із його найдоступніших романів — і водночас найбільш двозначних.
Притча
У «Притчі» Фолкнер зводить пам’ятник тиші, яка одного разу виросла посеред окопів. Центральна подія — один день мовчання. Солдати, з обох боків фронту, відмовляються воювати. Історія, здавалося б, проста, але в руках Фолкнера вона перетворюється на щось схоже до чорної меси — ритуал, у якому кожен жест не має однозначного значення, а кожна відповідь народжує нове запитання. У цій «Притчі» — немає спасіння, але є жертва. І ця жертва, як у євангельському сюжеті, не рятує світ — лише виявляє його. Стиль Фолкнера тут густіший, ніж зазвичай. Це проза, що тоне у власному тумані.