Кожен раз, коли в Україні виходить книжка відвертих описів  сьогоднішніх воєнних реалій, я дуже хочу, щоб її переклали іноземними мовами й видали закордоном. Бо хочу, аби про нашу війну, про те, як ми даємо собі з нею раду, про те, як нелегко нам живеться у цих реаліях, дізналося якнайширше коло людей у всьому світі. Щоб іноземці дізналися реальний стан речей від очевидців і учасників подій, а не від своїх журналістів, які інтерпретують російсько-українську війну так, як вона бачиться їм зі свого місця сидіння та базуючись на спотвореному історичному підґрунті.

Друга книга умовної серії. Називаю "умовною" тому як кожна книга - це закінчений сюжет, але в кожній наступній згадуються події, описані в попередніх.
В книзі описується недалеке майбутнє: безпілотні автомобілі, які мають повне автономне керування, з великим успіхом замінили традиційні транспорті засоби. Та один чудовий ранок в Великобританії перетворюється на жах для восьми осіб, які стали пасажирами безпілотних таксі і опинилися в пастці новітніх технологій.

Я дуже довго читала цю книжку, майже два тижні. І не тільки через її солідний обсяг - понад шістсот сторінок. Текст цього твору настільки щільний і густий, що його неможливо легко проковтнути. Навпаки, для розуміння прочитаного деякі абзаци доводилося перечитувати по кілька разів. Але я пройшла цей шлях і зараз можу вже розповісти про свої враження від роману Сергія Сингаївського «Дорога на Асмару» від Видавництво "Комора" та про думки, які він збурив у моїй голові.