"Границы у нас в головах..."
Тільки дочитала цю книгу (а прочитала я її на одному диханні) сіла писати рецензію. Я й читати її почала з цікавості, бо переглянувши порядка 20-ти рецензії на неї не побачила жодної негативної, чи, принаймі, байдужої.
Події відбуваються у 60-хх роках, в Америці, штат Місісіпі. Це ж період дитинства наших батьків, період науково-технічного процесу і, при цьому, десь у світі, одні люди принижують і знущаються над іншими лише через те що шкіра в них іншого кольору!

амерікан-поп-стайл чтиво. Автор розглядає тему лише з одієї сторони. Нагромадження думок і фактів, які їх підтверджують. Занадто часто вживаються слова "Бог", "Господь" і біблійські мотиви. Не дуже люблю такі тексти, бо складається враження наче тебе зомбують. Або, як варіант, можливо, що переклад псує враження про книгу - "ломаний" якийсь. Особливо бісять слова в реченнях, які закінчуються на букву "и". Наприклад: "Втрата ноги - дрібниця в порівнянні з втратою мужностИ.", "...були свіжими - лише кількагодинної давностИ".

Григорій Сковорода учив, що всяка природа є дуалістичною – видимою і невидимою. Цей закон варто тлумачити і щодо людської природи – кожна людина має своє друге невидиме «я», глибше і таємничіше від «я» видимого, повсякденного.

Мабуть, деяких авторів таки хвалять через так звані «особисті зв’язки». «Привіт, друзяко, а чи не напишеш мені файного відгуку? Ти ж мій друзяка». «Та будь ласка, мені що, важко?» Принаймні, таке враження залишає по прочитанню прози Наталки Сняданко. Читаємо на обкладинці «Гербарію коханців» такі рядки від Тараса Прохаська: «Наталка Сняданко захоплює своєю внутрішньою свободою. Здається, вона настільки відважна, що пише тільки так, як їй хочеться. Вона розповідає своє. І, власне, тому ми сідаємо, замовкаємо і слухаємо».