Ця книга дуже відрізняється від інших книг Стівена Кінга. Може, тому він і написав її під псевдонімом Річард Бакмен. Мені якось не надто зайшла. Хоча це цікавий досвід. Досить незвичний сюжет. Спонукає читача до роздумів. Що спонукало сто хлопців підлітків взяти участь у Догій ході? Бажання смерті? Бажання пригод, не задумуючись про наслідки? Бажання перемоги, хоч шанс виграти один із ста? Для чого це все? Можливо в такому віці ще рішення приймаються не надто усвідомлено, керуючись лише емоціями і азартом.

Дана книга є однією з небагатьох, присвячених спортсменові. Це не наукове дослідження, а швидше журналістська замальовка про відомого хокеїста Террі Савчука - Юкі. Звісно, що авторка дещо прикрашає життя спортсмена, зображує його батьків щирими патріотами, які мали напоготові валізу, щоб у будь-яку слушну мить повернутися до України. Звісно, не радянської. Та й Юкі хоче, аби його дитина носила вишиванку, що є незрозумілим для його дружини. Юкі - гордість України. І ми маємо говорити про цього видатного хокейного воротаря.

Глибока книга південноафриканського письменника, лауреата Нобелівської премії з літератури про расизм, причому дискримінації піддається біла, а не чорна людина. Невеликий за обсягом роман про життя професора університету, який був звільнений через сексуальні домагання до «кольорової» студентки; його дочка стала жертвою групового з ґвалтування з боку чорношкірих сусідів.

Дана книга викликала в мене подвійне, я б навіть сказала амбівалентне, враження. З одного боку, авторка є професіоналом своєї справи, пише захоплююче, та й переклад доволі якісний. І нібито є симпатія до хлопчика, матір якого так прикро загинула в музеї, і шкода, що в нього такий непорядний батько, який також гине. З іншого боку, про що ця книга? Про наркомана, який пів книги шукає дозу, найкращий друг якого - Борис з України - теж наркоман? Так, сюжет захоплюючий, і кінострічка з Ніколь Кідман доволі непогана, але позитивних емоцій і емпатії до головного героя книга в мене не проявила.