Конкурс відгуків на прочитані книжки!
Даруємо книжкові сертифікати найактивнішим дописувачам відгуків у грудні 2025 року Детальніше
You are here
Рецензії та відгуки на книгу
Усі / Найкращі за місяць / Найкращі за рік
Осінь в Пекіні
Автор створює світ, де реальність не підлягає звичним законам. Книга не прагне до логічного розвитку подій. Вона занурює у абсурд. Тут осінь — стан душі, Пекін — символ культурного й емоційного лабіринту, через який проходить авторський погляд на життя. Ідеї книги багатошарові. Віан досліджує абсурд людських стосунків, втрату орієнтирів, одночасно підкреслює красу випадковості. Він запрошує перестати шукати «правильну» лінію сюжету й замість цього відчути потік життя у його хаотичності та непередбачуваності.
Серцедер
Борис Віан створює соціально-філософський експеримент за допомогою абсурдної алегорії. Центральна концепція роману — можливість буквально торгувати серцями. Кожен продаж, кожна втеча серця від власника демонструє наскільки цінності, мораль і почуття в суспільстві підпорядковані. Віан аналізує людську природу через радикальні крайнощі. Кохання тут перетворюється на товар, дружба — на контракт, а мораль — на умовність. Через гру з тілесним і символічним він показує, що наші емоції завжди вразливі до зовнішнього тиску.
Джерела українського світогляду
Пані Валентина Борисенко є відомою історикинею та етнологинею. У 2007 році викладачі Київського національного університету під її головуванням підготували цей посібник. Я не навчалася в КНУ як студентка, проте книжечку придбала пізніше, вже в аспірантські роки. І за нею готувалася до іспиту з етнології. Привабило мене найбільше те, що матеріал чітко і логічно структуровано, виділено найголовніше і без води. Серед авторів - знані науковці, як-от: Валерій Капелюшний, Марина Гримич, Леонід Залізняк. Прикметно, що виклад не обмежується етнографією, а охоплює також історію і частково філософію.
І ми знищимо всіх потворних
Це провокація, замаскована під пригодницьку історію. Віан працює з гротеском так легко. Він ліпить світ, де потворність визначають не пропорції тіла, а пропорції мислення. Ті, хто називає себе вартовими краси, виглядають найбільш страхітливо. Через самовпевнене переконання, що мають право вирішувати кому бути, а кому — зникнути. Віан оголює механіку насильства: воно починається там, де з’являється бажання впорядкувати людство під один мірний інструмент. Стиль роману — танець між сатирою й абсурдом. Віан не пропонує мораль, не виносить вироку.
#
#
Три стигмати Палмера Елдрича
Автор стежить за моментом, коли людина віддає контроль над власною свідомістю тому, хто пропонує їй зручніший варіант буття. Світ майбутнього виглядає виснаженим. Його мешканці не навчилися жити без ілюзій і тепер купують їх у таблетках, як дешеву розкіш. Палмер Елдрич виринає не як всесильний демон. Його «стигмати» — це не знаки влади, а вторгнення у внутрішній простір. Герої втрачають здатність відрізняти свій досвід від нав’язаних образів. Дік не пояснює, як це виправити: він лише демонструє, як легко мрія стає пасткою, коли її можна придбати у зручній упаковці.
Лийтеся, сльози
Автор не будує гучної антиутопії. Натомість зосереджується на тому, як швидко людина зникає, коли в неї забрати інструменти самоствердження: ім’я, сліди в системах. Що лишається від особистості, коли все навколо відмовляється підтвердити її існування? Дік показує, як сама структура реальності раптом вислизає з-під героїв. Головний персонаж намагається зрозуміти: чи справді він був тим, ким себе вважав. Його пошук схожий на спробу намацати силует у темряві. Ідея роману не зводиться до критики влади чи технологій.
Затьмарення
Світ книжки майже звичайний, тільки трохи зсунутий убік. Наче автор подивився на нього через затемнене скло. Головний герой змінений речовинами й подвійною роллю. Його думки розсипані, і Дік дозволяє їм лишатися фрагментами. Саме в цих уламках відчувається найбільша правда. Людина, що поступово втрачає себе, рідко помічає момент, коли це сталося. Вона лише бачить, як світ відповідає на її присутність дедалі менш охоче. «Затьмарення» показує як технології стають продовженням людських слабкостей. Як ідентичність легко загубити між робочими звітами й випадковими розмовами.
«Раніше ніж їх повісять
У другій частині циклу Аберкромбі ніби розсовує стіни власного світу. Але не для того, щоб вразити просторами, радше щоб показати наскільки людина в них губиться. «Раніше ніж їх повісять» — це повільне й хитке балансування між втомою, недовірою та дивним відчуттям, що будь-який шлях усе одно приведе до місця, де ти не хотів опинитися. Персонажі в романі рухаються вперед, але жоден не контролює напрямку. Цікаво спостерігати, як їхні внутрішні суперечності розмовляють гучніше за їхні слова. Аберкромбі не робить із них «вигнанців із великим призначенням».