Конкурс відгуків на прочитані книжки!
Даруємо книжкові сертифікати найактивнішим дописувачам відгуків у грудні 2025 року Детальніше
You are here
Рецензії та відгуки на книгу
Усі / Найкращі за місяць / Найкращі за рік
Псевдо історичне чтиво
Хто б мені що не казав, але для мене Канигін та Бебик є псевдоісториками, які творять якусь свою реальність на основі міфологем та власного сприйняття дійсності. Можливо, Канигін непоганий економіст, але книга про аріїв є більше кітчем, аніж наукою. Свого часу історики дійсно захоплювалися версіями про арійське походження українців, вірили в різні символи та магічні дії. Почитайте, наприклад, Сергія Плачинду (письменника), що в 1990-ті на повному серйозі писав про те, що українці заснували Венецію та стародавні укри вирили Чорне море. Щось подібне і в Канигіна.
Надмірна деталізація подій
У цілому ця книга є непоганою - як за ідеєю, так і за наповненням. Зізнаюся, що прочитати її до кінця не змогла, адже не є фанатом військової історії. Мені важко охопити таку значну кількість подій, особливо якщо мова йде про бойові дії. А от моєму партнерові книга припала до душі, і він залюбки читає її у вільний час. Можливо, все-таки мають рацію науковці, які стверджують про різницю у мисленні чоловіків і жінок.
Різдвяні канікули
Цей роман починається, здавалося б, звично. Заможна англійська родина, свята, спокій, світ, що тримається на усталених правилах. Але Моєм не пише про затишок. Йому цікаво як під цією зовнішньою рівновагою повільно росте тріщина. “Різдвяні канікули” — про втому від уявного порядку, про бажання зірвати маску благопристойності. Сюжет розгортається довкола юнака, який зустрічає жінку з іншим виміром життя. І в цьому зіткненні двох світів — буржуазного й зраненого — Моєм проводить свій головний експеримент. Як далеко може зайти людина, прагнучи зрозуміти чужу правду? Автор не моралізує.
Театр
У “Театрі” відображається не вигаданий світ акторів, а справжня людська гра. Та, яку ми всі щодня розігруємо перед собою та іншими. Це роман про ілюзію, що зростає в людині як звичка, про мистецтво брехати. Джулія Ламберт — акторка не лише за професією, а й за суттю. У її житті сцена не закінчується після оплесків. Вона грає вдома, у коханні, у дружбі, навіть у самотності. Моєм спостерігає за нею з іронією, але без осуду. Мова Моема — стримана. За цією простотою приховується біль старіння, порожнеча слави, страх перед тим, що гра одного дня закінчиться, і не буде більше публіки.
Розмальована вуаль
Моем розповідає історію не про зраду чи кохання, а про поступове розкриття людини перед самою собою. “Розмальована вуаль” про те як руйнується ілюзія. Героїня легковажна, схожа на порожню посудину. Вона спочатку живе ніби в театрі, де всі ролі давно розписані: гарне обличчя, вигідний шлюб, звичне марнування днів. Але поступово під блиском з’являється живе обличчя — втомлене, здатне відчувати. Її подорож до Китаю стає паломництвом до себе. “Розмальована вуаль” — це роман про те, як людина вчиться мовчати і в тому мовчанні знаходить правду.
Терористи і чорносотенці
Прочитала монографію шанованого Олександра Реєнта та маю неоднозначну реакцію. З одного боку, солідна книга про мало описаний у наш час період перебування українських земель у складі Російської імперії. Використано читало архівних документів, є згадки на статті в тогочасних газетах («Киевлянин», «Южный край»), наявні посилання на сучасних дослідників проблеми, зокрема М. Гаухмана та В. Волковинського. Значний фактаж, чимало уваги приділено загибелі Петра Столипіна в Києві. Є достатньо цікаві світлини, хоча газетний папір і чорно-білі параметри фото псують загальне враження.
Не сподівайтеся позбутися книжок
Ця книга нагадує гру двох старих друзів, які знають занадто багато, щоб говорити серйозно. Еко й Кар’єр говорять про книжки ніби про живих істот. “Не сподівайтеся позбутися книжок” — це не маніфест на захист паперу. Це роздуми про пам’ять. Про те, що книжка — не просто носій тексту, а спосіб бути в часі. Вона не протистоїть технологіям, бо сама є технологією, старішою за всі інші. Діалог сповнений несподіваних поворотів: тут античність зустрічається з кінематографом, інквізиція — з ґуґлом. Обоє співрозмовників відмовляються від позиції пророків: вони не передбачають майбутнє книги.
Історія Європейської цивілізації. Середньовіччя. Собори. Лицарі. Міста
У томі “Історія Європейської цивілізації. Середньовіччя. Собори. Лицарі. Міста” Умберто Еко виступає не лише редактором, а радше диригентом великого інтелектуального оркестру. Це не підручник і не музейний каталог. Це — живий простір, у якому Середньовіччя дихає. Книга не вибудовує хронологію — вона вибудовує відчуття. Історія тут не зведена до дат, а зведена до досвіду. Особливо вражає спосіб, у який книга поєднує архітектуру, міф, віру й побут у єдиний текст.
#
Ми відповідальні за тих, кого приручили
Як на мене, читати Сент-Екзюпері треба років у 40. Як мені зараз. Коли прожив більшу частину життя, чи принаймні половину, цінуєш дружбу та почуття, маєш дітей, онуків. Коли є досвід.