Конкурс відгуків на прочитані книжки!
Даруємо книжкові сертифікати найактивнішим дописувачам відгуків у грудні 2025 року Детальніше
You are here
Рецензії та відгуки на книгу
Усі / Найкращі за місяць / Найкращі за рік
Розмальована вуаль
Моем розповідає історію не про зраду чи кохання, а про поступове розкриття людини перед самою собою. “Розмальована вуаль” про те як руйнується ілюзія. Героїня легковажна, схожа на порожню посудину. Вона спочатку живе ніби в театрі, де всі ролі давно розписані: гарне обличчя, вигідний шлюб, звичне марнування днів. Але поступово під блиском з’являється живе обличчя — втомлене, здатне відчувати. Її подорож до Китаю стає паломництвом до себе. “Розмальована вуаль” — це роман про те, як людина вчиться мовчати і в тому мовчанні знаходить правду.
Терористи і чорносотенці
Прочитала монографію шанованого Олександра Реєнта та маю неоднозначну реакцію. З одного боку, солідна книга про мало описаний у наш час період перебування українських земель у складі Російської імперії. Використано читало архівних документів, є згадки на статті в тогочасних газетах («Киевлянин», «Южный край»), наявні посилання на сучасних дослідників проблеми, зокрема М. Гаухмана та В. Волковинського. Значний фактаж, чимало уваги приділено загибелі Петра Столипіна в Києві. Є достатньо цікаві світлини, хоча газетний папір і чорно-білі параметри фото псують загальне враження.
Не сподівайтеся позбутися книжок
Ця книга нагадує гру двох старих друзів, які знають занадто багато, щоб говорити серйозно. Еко й Кар’єр говорять про книжки ніби про живих істот. “Не сподівайтеся позбутися книжок” — це не маніфест на захист паперу. Це роздуми про пам’ять. Про те, що книжка — не просто носій тексту, а спосіб бути в часі. Вона не протистоїть технологіям, бо сама є технологією, старішою за всі інші. Діалог сповнений несподіваних поворотів: тут античність зустрічається з кінематографом, інквізиція — з ґуґлом. Обоє співрозмовників відмовляються від позиції пророків: вони не передбачають майбутнє книги.
Історія Європейської цивілізації. Середньовіччя. Собори. Лицарі. Міста
У томі “Історія Європейської цивілізації. Середньовіччя. Собори. Лицарі. Міста” Умберто Еко виступає не лише редактором, а радше диригентом великого інтелектуального оркестру. Це не підручник і не музейний каталог. Це — живий простір, у якому Середньовіччя дихає. Книга не вибудовує хронологію — вона вибудовує відчуття. Історія тут не зведена до дат, а зведена до досвіду. Особливо вражає спосіб, у який книга поєднує архітектуру, міф, віру й побут у єдиний текст.
#
Ми відповідальні за тих, кого приручили
Як на мене, читати Сент-Екзюпері треба років у 40. Як мені зараз. Коли прожив більшу частину життя, чи принаймні половину, цінуєш дружбу та почуття, маєш дітей, онуків. Коли є досвід.
Бавдоліно
Еко створює середньовічну пригоду, де вигадка — головний двигун цивілізації, а міф — єдина форма правди. Головний герой — селянський хлопець, який зумів обманути саму історію. Його брехня настільки переконлива, що вона породжує міста, релігії, імперії. Усе, чого він торкається, перетворюється на легенду. У цьому парадоксі — серце роману. Людина створює світ не за допомогою істини, а через історії, у які готова повірити. Еко будує текст з хронік, листів, вигадок, цитат і псевдосвідчень. Його проза густо насичена середньовічними деталями.
Номер нуль
Умберто Еко завжди писав не про події, а як народжується думка, як створюється віра, як текст починає керувати тими, хто його читає. У «Номері нуль» його лабораторія — редакція вигаданої газети, де брехня виробляється свідомо, за графіком. Газета називається «Завтра», але в ній немає нічого від майбутнього — лише ретельно зібрані уламки сьогоднішніх страхів і вчорашніх пліток. Це видання для шантажу, інструмент тиску, фабрика підозр. У центрі історії невдаха-журналіст, який погоджується працювати в цій «редакції-примарі». Він ніби свідок експерименту над правдою: як її можна імітувати.
вічний фашизм
Це не політичний трактат і не історична довідка. Це спроба вловити запах зла, який ніколи не вивітрюється повністю. Еко не пише про фашизм як завершену історію — він говорить про нього як про хворобу пам’яті. Його «вічний фашизм» — система звичок мислення, що проростає з повсякденності. Він описує тихий вірус у мові, у побуті, в інтонації, коли «порядок» звучить солодше, ніж «свобода». Тринадцять ознак, які він перераховує. Культ традиції, страх відмінностей, зневага до інтелекту, обожнення сили, презирство до слабких — кожен пункт звучить не з минулого, а з сучасності.
Празький цвинтар
«Празький цвинтар» — роман, у якому брехня стає головним рушієм історії. У центрі — підробник та шпигун, який створює фальшиві документи. Саме він пише текст, що стане «Пратоколами сіонських мудреців». Саме в цьому нерв книжки: історія Європи виявляється побудованою на папері, що пахне брехнею. Еко грає з читачем. Він відтворює століття з такою щільністю деталей, що реальність починає розчинятися. Мова роману саркастична. Як легко людське мислення ковтає вигадане, якщо воно вміло подане? «Празький цвинтар» — не просто історія про брехню, а розповідь про те, як ця брехня створює реальність.