Конкурс відгуків на прочитані книжки!
Даруємо книжкові сертифікати найактивнішим дописувачам відгуків у грудні 2025 року Детальніше
You are here
Рецензії та відгуки на книгу
Усі / Найкращі за місяць / Найкращі за рік
Щоденники
Це не записи великого письменника, що підбиває підсумки. Це хода живої людини. Тут немає сюжетів, немає вивіреної логіки. Камю пише уривками — думки, враження, речення, які іноді здаються непотрібними, але згодом розгортаються як важливі вузли його внутрішнього ландшафту. Його щоденник — це спосіб говорити з собою вголос. Камю мислить відчуттями. Його світ складається з вітру, тіней, людської мовчанки, рвучких світлих моментів, які тривають секунду, але пояснюють більше, ніж томи філософії.
«Спід і лице», «Шлюбний бенкет», «Літо»
«Спід і лице», «Шлюбний бенкет», «Літо» — складаються в живу мозаїку з пейзажів, запахів, світла, голосів. Але це не путівник по Алжиру, і не мемуари. Камю шукає не місця, а стан — той, у якому людина й світ ще не стали ворогами. Його Алжир — не географія, а стан внутрішньої прозорості, де життя ще не покалічене ідеями. У «Спіді й лиці» Камю пише про тишу, яка нависає над злиденними селами. Але ця тиша не покірність, а гідність. Він бачить обличчя тих, кого зазвичай не помічають, — і описує їх без жалю, але з теплом. Без сентиментів.
Міф про Сізіфа. Бунтівна людина
У «Міфі про Сізіфа» Камю дивиться в обличчя абсурду — без страху, але й без театральної зневаги. Людина для нього — це істота, що питає, а світ — мовчить. Але цей дисбаланс не веде до капітуляції. Навпаки — саме з цього мовчання і починається свобода. Камю формулює ідею абсурду не як прокляття, а як умову — єдину, в якій людина може бути щирою. І Сізіф, що котить свій камінь — не символ поразки, а образ тієї дивної гідності, яка не вимагає перемоги, щоб бути справжньою. У «Бунтівній людині» Камю знову говорить про межі.
Перша людина
Камю не завершив цей роман — його життя обірвалося раптово, і тому текст зберігає незавершеність. У «Першій людині» Камю відходить від притчевості й абстрактного абсурду. Тут автор говорить простішою мовою — це майже автобіографія. Йдеться про пам’ять, що тримає людину на плаву серед бруду, війни, бідності та забутих облич. Альтер его Камю повертається в дитинство, де глуха бабуся, німа від емоцій мати і жорстка школа життя формують його світогляд. Але це не ностальгія. Камю нікого не ідеалізує. Його погляд — не сентиментальний.
Вигнання і царство
"Вигнання і царство" — тихе занурення в болісні, звичні ситуації, які зсередини руйнують упевненість у тому, що ми «вдома» — у собі, в суспільстві, у світі.
Чума
У "Чумі" Камю знову повертається до своїх головних тем — абсурд, свобода, відповідальність. Чума тут не метафора, а багатошарова фігура: фізична, моральна, історична. Вона — умова, у якій стає видно людину такою, якою вона є. Стиль Камю точний: нічого зайвого, жодного драматизму, лише факти, жести, втома. У героїв немає героїзму в традиційному сенсі, зате є звичка робити свою роботу. І ця звичка виявляється чи не єдиною формою гідності. Доктор, який записує історію чумного міста, не вірить у Бога, не шукає слави, не сподівається на диво. Він просто лікує.
Чужий
Світ, у якому живе головний герой не стільки ворожий, скільки байдужий. Ця байдужість глибша й страшніша за ненависть. Вона не кричить, не протестує, не намагається переконати. «Чужий» — це не історія про злочин чи суд. І не портрет «безсердечного» чоловіка, який не заплакав на похороні матері. Це книга про людину, яка раптом перестає грати за неписаними правилами суспільства. Мерсо — не бунтівник, не герой і не мученик. Він просто не робить вигляду. Його щирість — гола, незручна, беззахисна — лякає інших.
Порушник праху
Цей роман починається з могили — буквально і символічно. Але Фолкнер копає глибше, ніж здається. «Порушник праху» — це текст про тягар минулого, який не хоче залишатися мертвим, навіть коли всі роблять вигляд, що він давно похований. Головний герой — темношкірий чоловік звинувачений у вбивстві білого. У південному містечку після цього вже нічого не треба доводити. Але замість звичного мовчання і покори — він говорить. І в його гідності більше спротиву, ніж у сотні вигуків.
Крадії
Фолкнер написав «Крадіїв» наприкінці життя — і це відчувається. У цьому романі немає тої згустилої темряви, що нуртує в його ранніх творах. Натомість — м’яка іронія, теплий присмак ностальгії й оповідь, що більше схожа на притчу про хлопчика, який разом із дорослими краде автомобіль і вирушає в дорогу, де втрачає дитинство, але не наївність. Проза Фолкнера тут змінює свій хід: вона більше не задихається в багаторядкових реченнях, а тече — вільно, неспішно, з відчуттям внутрішнього спокою. Це, мабуть, один із його найдоступніших романів — і водночас найбільш двозначних.
Притча
У «Притчі» Фолкнер зводить пам’ятник тиші, яка одного разу виросла посеред окопів. Центральна подія — один день мовчання. Солдати, з обох боків фронту, відмовляються воювати. Історія, здавалося б, проста, але в руках Фолкнера вона перетворюється на щось схоже до чорної меси — ритуал, у якому кожен жест не має однозначного значення, а кожна відповідь народжує нове запитання. У цій «Притчі» — немає спасіння, але є жертва. І ця жертва, як у євангельському сюжеті, не рятує світ — лише виявляє його. Стиль Фолкнера тут густіший, ніж зазвичай. Це проза, що тоне у власному тумані.